Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

- Було діло. Я працювала в хлібному на Бесарабці. А після того хлібного я перейшла до больниці на Бесарабці. Від того часу тільки по больницях.

- Мені дивно, що я не бачила вас по лікарнях, - відповіла мати Захара Івановича. - Я працювала лікарем до самої перебудови. Навіть до путчу 1991 року… Гаразд, Зарику, ідіть обідайте, тільки швидко! Через півгодини ви обоє будете мені потрібні!

Кухня в цьому домі внизу, навпроти через коридор від кімнати, яку відвели бабі Зосі. Захар Іванович налив дві тарілки супу, і баба Зося вже з першої ложки відчула, що навіть в убогій лікарні, звідки вона прийшла сюди, готували краще.

- Я поснідала в лікарні, - сказала вона, відсуваючи тарілку, - якщо можна, тільки чаю. Я могла б і готувати для вас.

- Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.

- За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко - і робота, і хвора мати!

- Може, я й знайду ще п’ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.

- А ви без дієти?

- Я на дієті обмежених коштів… Що щастить заробити, майже все йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але, поки мати жива, я його не продам. Вона помре тут. А де помира тиму я - тільки Бог знає…

- Ніхто не знає своєї смерті… А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина… А ви знаєте, я колись готувала їжу для ґенерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей. Але був дуже задоволений, як я готувала. - Ґенерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно…

- Ну, він був несправжній ґенерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам’яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку…

Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні одне навпроти одного. Кволе зимове сонце освітлювало простору захаращену кухню.

- Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі… А ви не пра цювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку? Тільки це було дуже давно…

- Працювала, аякже! Було й таке. Це ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша матінка.

- Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келих пива біля Житнього…

Хвора почала кликати, і син із санітаркою заквапились до неї. Захар Іванович мимоволі згадав ті давні часи, коли працював у поліклініці на Подолі, тоді в його житті не відбувалося нічого особливого, просто він був на двадцять років молодший. Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше - поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевіль на бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.

Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.

Мабуть, ніхто й не шукав його убивць.

В метро по дорозі до себе, до свого бетонного масиву, Дмитро намагався cистематизувати всю ту лавину інформа ціїї, яку так сумбурно вихлюпнула Лариса. Все те, що розповідала вона, з одного боку, узгоджувалося з тим, що він самостійно довідався про своїх дівчат, з іншого боку - перевершувало всі його припущення про те, як вони існують без нього.

Отже, коли Вероніка в той фатальний день прошепотіла «Я зрадила тебе», за її недолугим сценарієм, він мав схопити її за горло і прокричати «Хто він?» Тоді б вона відповіла щось на зразок: Шекспір! Або: Отелло! Бо вона вже давно не думала про те, як краще зустріти після роботи втомленого тяжкою працею чоловіка, а напружено міркувала, або як висловлюється Лариса, р е ф л е к т у в а л а про сутність вірності й зради, а також про їхню мистецьку інтерпретацію.