Розділ «Зрада ZRADA made in Ukraine»

Він збудував цей дім, додаючи власної крові до його бетонних стін, і ввів до нього свою невелику родину. А вони, його дівчата, ще й були невдоволені: зусібіч довжелезні бетонки заступають світ. Не видно дзвіниці Лаври. Якщо є бодай якийсь сенс у тому, щоб жити на лівому березі Дніпра, то тільки заради того, аби бачити незрівнянний силует правого. І стеля низька. Вероніка не раз згадувала, яка висока стеля була в тому батьковому притоні… Так, звичайно, вона ганила не його, а сучасну архітектуру, але в нього щоразу шкреблися кішки на серці, коли дружина з донькою на два голоси затягали пісню, мовляв, не можуть дихати в цих бетонних комірчинах. Нічого собі комірчини! Сорок вісім метрів житлової площі, де він тепер залишився сам на сам із протягами і привидами.

А тоді їх було троє на три кімнати. Вероніка народила тільки Віту. Народжувала дуже важко, не те що інші жінки.

Щоправда, вона була дуже молода - сімнадцять років. А одружились вони, коли їй і сімнадцяти не було, як Віті, коли вони пішли. Він би вбив того, хто наблизився б до Віти з такими намірами… Втім, Віта вже давно живе без його опіки і, можливо, має хлопця…

А тоді вона була така маленька, і так голосно кричала щоночі. І Вероніка плакала, не пускала його до себе, поки Віточці не виповнилося шість місяців. Плакала гірко, невтіш но, голосно, кричала, що в неї болять післяпологові шви, аж вибігала в коридор гуртожитку, коли він намагався пригор нути її. І він терпляче заспокоював її, хоча бувало, так хотілося піти світ за очі блукати вечірнім містом. А потім десь виспатися, хоч і на вокзалі, і піти на науковий семінар, де на нього тоді ще чекали.

На останньому курсі його зацікавило моделювання надскладних систем, - тепер колишні однокурсники пра цюють за фахом у кращих наукових установах світу. Але вони всі були кияни або поодружувалися з киянками, їм не треба було будувати для себе дім у цьому місті. А він за пора дою брата Володі пішов працювати на обчислювальний центр Будгіпротресту. Тамтешня черга на житло була значно реальніша від тієї, яку пропонував науковий сектор на кафедрі, де він був збирався працювати, доки у підворітті на Подолі не зустрів Вероніку. Що знала та перелякана неповнолітня дівчинка про його життєвий вибір тоді, незлі ченну кількість років тому, коли він уперше відчув: так, він мужчина, отож має жити й працювати, як глава родини.

Кажуть, утраченим називається покоління тих, хто повер нулися з війни й не знаходить собі місця в мирному житті.

Про них пишуть книги, знімають фільми. А хто розкаже про тих, що будували свій дім у великому місті, тих, що просто не могли повернутися в рідне місто чи село, бо їхній фах потрібен тільки тут, у столиці? А тут немає дому, тільки брудний гуртожиток, пародія на дім. Тепер усе по іншому.

Тепер дім можна купити. Невідомо як заробити гроші і купити. Це також нелегко, для цього теж доводиться пройти мало не всі кола пекла. В кожної епохи своя дорога до раю і своя дорога до пекла. Він тоді сподівався: збудує кооперативну квартиру і повернеться до наукового сектору, куди вперто мало не два роки ходив на семінари. Але, щоб буду вати кооперативну квартиру, потрібно було не тільки бути у квартирній черзі, а й заробити гроші. Він не просив грошей у матері. Мати саме тоді допомагала будуватися старшому, Валерію. А ще матір дуже образив середульший, Володя.

Мати подарувала йому гроші на меблевий гарнітур у помеш кання, куди він прийшов зятем. Але Володина теща Майя Гаврилівна, Ларисина мати, повернула свасі гроші зі словами:

«Поставить у нас свої меблі, буде себе вважати хазяїном тут!»

А Дмитро сам будував свій дім. Брався за все, у вихідні будував дачні будиночки, складав копійку до копійки, щоб назбирати ті чотири з половиною тисячі радянських карбо ванців - перший внесок за трикімнатну кооперативну квар тиру на околиці. Він збирав ці гроші майже три роки, двічі поступався своєю чергою, бо не мав чим платити, бо заробляв тільки він. Вероніка вчилася на культосвітньому факультеті.

Хотіла бути акторкою або театральним режисером. Фанта зерка! Віта ходила до дитячого садочка. А коли він нарешті виплатив перший внесок, їхній дім будувався дуже повільно.

Бетонну коробку зібрали швидко, але інтер’єрні роботи йшли мало не три роки. А потім - куди вже було вертатися до тієї науки і до тих надскладних систем, якщо життя змоделювало таку систему, з якої вже не вийти, далі можна існувати тільки в її межах.

А коли збанкрутували мало не всі установи радянських часів, він не став нити: поверніть мені мою інтелектуальну працю. Пішов перебудовувати для нових багатіїв старі помешкання, робив усе, що їм хотілося, і по три клозети, і по дві сауни, міняв форми вікон, надбудовував мансарди, навішував кімнати веранди для елітних собак, аби тільки в його БЕТОНЦІ був достаток. Тепер життя нібито стало набагато розкішнішим, ніж тоді, коли вони починали. На вулицях повно дорогих авт, на кожному кроці - спокусливі ресторани і крамниці, але більшість людей сидить у злиднях.

Ковтають слину біля шинок у вітринах, а вдома їдять вермі шель і ковбасу для собак. Та його дівчата і їли, і вдягалися добре, і на море їздили. Вероніка працювала по три чотири години на день, а не так, як робітниці в його бригаді з євроремонтів, нещасні, вічно втомлені жінки, що мали або п’яницю вдома, або були взагалі без мужика, і часом від життєвої туги віддавалися електрикам і сантехнікам просто на підлогах тих помешкань, де вони білили стіни й стелі.

Він і сам, бувало, розважався з тими жіночками - грубе життя будівельника диктувало свої грубі безжальні закони - і те, яким він був з ними, було земля і небо в порівнянні з тим, яким він був з Веронікою. Тих жінок він і кусав, і жма кав, щоб уночі вдома бути ніжним з Веронікою. A потім із них зосталася одна, Катерина Рачко, грім баба одного зросту з ним. Маляр першої категорії, в минулому, здається, худож ник реставратор. Вона також мешкала в бетонці на лівому березі, їм було по дорозі додому, і він, траплялось, підвозячи її, заходив до неї. Катерині подобався дикий брутальний стиль, а він виливав із тою жінкою всю свою лють на нездарне життя, де насправді нічого не збулось.

А всю свою ніжність він беріг для Вероніки. І їй подоба лось, він бачив, їй було добре з ним, вона не прикидалася, вона б ніколи не прикидалася. Коли їй не подобалося, вона відсувалась від нього якомога далі, але він знав, як цілувати, щоб вона не відсувалася. А в останні роки цього взагалі не було: вони вистраждали своє подружнє щастя. Він бачив, яким гарним було її обличчя, коли гасло світло, тільки м’яко блимав рожевий нічник. Ніколи вдень, вдягнена в найкращу сукню, в найкращому настрої, вона не бувaла такою гарною. І як вона змогла зневажити все, що було між ними? Хто ж забрав її від нього, хто запропонував їй щось краще у цьому божевільному світі? Вона не вісімнадцятилітня топ модель.

Але ж які квіти стояли біля її ліжка у лікарні! Хто заманив її у великий непривітний світ, з якого я її колись забрав, від якого завжди оберігав! А кажуть, ніби я її вбив! Я ні в чому не винен! І моя мати - теж. Як відвести ці страшні звинува чення, як?

Лариса таки зателефонувала ввечері. Сказала, що вона щойно від Віти, що та в жахливому стані, і краще б йому не з’являтися на похороні. бо мала може викинути бозна що.

Увесь цей рік вона лаяла свого батька, мовляв, той загубив мамин талант, - Вероніка могла б стати головним режисером якого небуть провідного театру, а не керівником студентського аматорського гуртка. Але вона, Лариса, не вважає його, Дмитра, прямим винуватцем смерті Вероніки.