Розділ «Костянтин Москалець Нічні пастухи буття»

і гинуть не мусиш разом з усіма.

І зостався я сам, а зі мною —

собаки та вірші.

Шепіт майстра тепер — до кого він

і про що?

І невже нам не знати

ніколи нічого насправді?

Але що ти пізнати хотів у світі оцьому,

чорному, наче літо двадцять років тому?

В однині всі герої тоді залишалися,

нині ж, поглянь, скільки визволених в'язнів

крокує фосфоричними площами тіней своїх —

світло іззаду, і кожний іде по своїй.

Кожний іде по собі.

Якби ж мали вони всі по свічці

і несли ті свічки перед себе,

тоді темрява ззаду була би,

темрява кольору очей твоїх опівночі,

чорних, наче гості, що приїхали здалеку,

привезли апельсини і дзвони, —