Розділ «Зі збірки «Неспокій квітника» (1916)»

моя любов, як ружа, облетіла:

прийде весна і знову розцвіте…

Сухе стебло нове народить листя.

Зі сліз пролитих перлами сяйне

нове намисто; поруйнує тіні

веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,

скажений у кипінні.

Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,

неначе два метелики, ми, вільні,

загубимо пилок із наших крил,

його ще більше знайдемо в цвітінні.

Цілунки, ніби ружі, опадуть,

слова позасихають, наче ріки,

та сім життів, що є на кожну смерть,

шукатимуть уста в жаданні світла.

…………………………………………..

Те, що було? Не вернеться воно!

Кожна весна у власному обійсті

стає мерцем, заходячи в розмай,

і коконом, коли втрачає листя!