Розділ «Дама тіней»

— Добре. Білі мінти все 'дно б його випустили. Я його знайду. І відріжу йому яйця. Сучий потрох! Сказать тобі, що я зроблю з тим блядським уйобком? Я тобі скажу, ти, білий сучий сину! Я тобі скажу… скажу…

Її повіки знову затремтіли, і Джордж встиг подумати: «Так, засни, ну прошу, засни, мені за не не платять, я такого не розумію, нам розповідали про шок, але ніхто не казав, що шизофренія — один із…»

Очі розплющилися. Це була перша жінка.

— Що то був за нещасний випадок? — спитала вона. — Я пригадую, як вийшла з «Пуза»…

— З пуза? — по-дурному перепитав він.

Вона легко всміхнулася. Посмішка вийшла болісною.

— З «Голодного пуза». Це кав'ярня.

— А. Точно. Правильно.

Та, друга, хоч як вона страждала, змушувала його почуватися брудним і трохи хворим. Поряд із цією він почувався лицарем з легенди про короля Артура, лицарем, який щойно врятував Прекрасну Даму від лап дракона.

— Пригадую, як спустилася сходами на платформу, а потім…

— Вас хтось штовхнув. — Прозвучало це по-дурному, та й що з того? Сама ситуація була тупою.

— Штовхнув під колеса поїзда?

— Так.

— У мене більше немає ніг?

Джордж спробував ковтнути і не зміг. У горлі не було нічого для змащення всієї машинерії.

— Не зовсім так, — тупо сказав він, і її очі заплющилися.

«Нехай вона знепритомніє, — подумав Джордж, — будь ласка, нехай вона буде непритомна…»

Очі розплющилися, вергаючи блискавки. Рука метнулася вгору і п'ятьма нігтями розітнула повітря в дюймі від його обличчя — якби він був трохи ближче, то замість курити «Честер» із Хуліо Естевесом йому довелося б іти в травматологію накладати шви.

— ТА ВИ ПРОСТО КУПА БІЛОМОРДИХ ПВНЮКІВ! — заверещала вона. Обличчя спотворилося, очі сповнилися пекельного вогню. Це обличчя навіть не можна було назвати людським. — УСІХ БІЛИХ ПОРІШУ БЛЯ! ВИХОЛОЩУ НАХУЙ! ПОВІДРІЗАЮ ЇМ ЯЙЦЯ І ПОКИДАЮ В МОРДИ! Я…

Це було безумство. Вона розмовляла, як негритянка з коміксів, Метелик Макквін, що потрапила до мультику «Божевільні мелодії». Здавалося, що вона — чи воно — не людина. Не могло такого бути, щоби ця істота, яка верещала й звивалася, всього лише півгодини тому зазнала імпровізованої операції на рейках поїзда метро. Вона кусалася. Вона поривалася знову і знову дістати його розчепіреними пазурами. З її носа летіли соплі. Губи плювалися слиною. З рота нескінченним потоком лився бруд.