Розділ «Штовхач»

— Зніміть з мене наручники, будь ласочка, — смиренним голосом попрохав Жирдяй Джонні.

— Де він? — ледве володіючи язиком, промовив О'Мейра й помацав у пошуках своєї кобури. Нема. Ні кобури, ні пояса, ні куль, ні пістолета. Пістолета.

От блін.

У голові вже почали роїтися питання, якими будуть діставати ті гівнюки з відділу службових розслідувань — чуваки, що всі свої знання про вулицю почерпнули від Джека Веба з серіалу «Облава», і вартість втраченого пістолета в грошовому еквіваленті зненацька почала значити для нього не менше, ніж кількість населення в Ірландії чи основні поклади мінералів у Перу. Глянувши на Карла, він зрозумів, що з нього теж зняли кобуру зі зброєю.

«О Ісусе милосердний, врятуй ницих духом», — подумав нещасний О'Мейра. І коли Жирдяй Джонні знову попросив, аби офіцер узяв на прилавку ключі й зняв з нього наручники, то О'Мейра відповів: «Та я б тобі…» Він замовк, бо збирався сказати: «Та я б тобі кулю в живіт всадив залюбки», але поки що стріляти в Жирдяя Джонні йому було нічим, адже так? Уся зброя в цій крамниці була прикріплена ланцюгами, а його й Карлів пістолети забрав прибацаний в окулярах із золотою оправою, ненормальний, що наче скидався на порядного громадянина. Причому зробив це так легко, як сам О'Мейра міг би відняти пукалку в дитини.

Не закінчивши фразу, він узяв ключі й зняв наручники. В кутку крамниці валявся «маґнум-357», який закинув туди Роланд. О'Мейра помітив його і підібрав. Кобура була замалою для такого револьвера, тож полісмен запхнув його за пояс.

— Гей, то моє! — пробекав Жирдяй Джонні.

— Точно? Тобі повернути? — О'Мейрі доводилося говорити повільно. Голова просто розколювалася. Все, що йому хотілося тієї миті, — знайти пана Окуляри-в-золотій-оправі й прибити його гвіздками до стіни. Тупими гвіздками. — Я чув, у «Аттиці» полюбляють таких товстунчиків, як ти, Джонні. У них там навіть вираз такий є: «Чим більша сідушка, тим краща подружка». То ти точно хочеш отримати його назад?

Жирдяй Джонні мовчки відвернувся, та О'Мейра встиг помітити сльози в його очах і мокру пляму на штанях. Жалю він не відчув.

— Де він? — хрипким, натужним голосом спитав Карл Дилівен.

— Пішов, — глухо сказав Джонні. — Це все, що я знаю. Пішов. Я думав, він мене вб'є.

Дилівен поволі зводився на ноги. Торкнувшись щоки, відчув щось липке й мокре. На пальцях була кров. Чорт. Він простягнув руку до пістолета і все мацав та мацав, навіть після того, як пальці запевнили його, що пістолета й кобури нема. В О'Мейри просто боліла голова. Дилівен почувався, наче всередині його голови хтось влаштував ядерний полігон.

— Той чувак забрав мого пістолета, — сказав він О'Мейрі. Його голос звучав так глухо, що деякі слова годі було розібрати.

— Ласкаво просимо до клубу.

— Він досі тут? — Дилівен ступив крок до О'Мейри, і його занесло вліво, наче він ішов палубою корабля в сильний шторм. Але він спромігся вирівнятися.

— Ні.

— Давно? — Дилівен подивився на Жирдяя Джонні, але той не відповів. Можливо, тому, що Жирдяй стояв до них спиною і подумав, що Дилівен звертається до напарника. І Дилівен, котрий і за сприятливіших обставин не вирізнявся врівноваженістю, гаркнув на товстуна, хоча від крику голова, здавалося, готова була розлетітися на тисячу шматочків: — Я, здається, до тебе звертаюсь, ти, жирна свиня! Давно той недоносок пішов?

— Мабуть, хвилин п'ять тому, — тупо сказав Жирдяй Джонні. — Забрав його патрони і ваші пістолети. — Він помовчав. — Заплатив за набої. Я був у шоці.

«П'ять хвилин», — подумав Дилівен. Приїхав той чувак на таксі. Сидячи в патрульній машині й сьорбаючи каву, вони бачили, як він виходив. Наближалася година пік. О цій порі піймати таксі досить важко. А може…

— Ходімо, — сказав він Джорджеві О'Мейрі. — У нас ще є шанс взяти його за одне місце. А зброю візьмемо у цієї шльондри…