Розділ IV Пришелепкуваті мутанти

— Здаюся, стрільцю. Здаюся з посмішкою. Сьогодні ти пам'ятав обличчя свого батька і його попередників. Здійснилося диво!

Зряче око Корта заплющилося.

Стрілець обережно, але рішуче поторсав його. Інші хлопці оточили його, нетерпляче очікуючи, коли ж нарешті можна буде поплескати його по спині й покачати на руках. Але трималися вони осторонь, побоюючись, відчуваючи, що між ними тепер пролягла прірва. Зрештою, це відчуття було не таким уже й новим, бо між цим хлопцем та рештою завжди було бездонне провалля.

Кортове око знову розплющилося.

— Ключ, — сказав стрілець. — До того, що належить мені за правом народження. Він потрібен мені.

За правом народження йому належали револьвери, не та важезна зброя, яку носив його батько (ваги їй додавало сандалове дерево), та все одно це були револьвери. До них заборонено було торкатися всім, крім обраних. Під важким склепінням сховища, розташованого під казармою (де він відтепер, як того вимагав стародавній закон, мусив оселитися — подалі від материнських грудей), висіла його учнівська зброя — важкі громіздкі револьвери зі сталі й нікелю. За часів учнівства вони належали його батькові, а батько зараз був правителем. Принаймні, вважався ним.

— То твоя потреба така загрозлива? — наче уві сні, пробурмотів Корт. — Така нагальна? О так, цього я й боявся. Потребуючи чогось так сильно, ти міг стати дурним. Але ж ти виграв.

— Ключ.

— Це ж треба — сокіл як зброя. Гарний хід. І довго ти тренував того негідника?

— Я ніколи не тренував Давида. Він був моїм другом. Ключ.

— У мене під паском, стрільцю. — І око знову заплющилося.

Стрілець засунув руку за пояс Корта, відчуваючи, як важко тисне на неї черево вчителя. Колосальні м'язи тепер були розслаблені й бездіяльні. Ключ висів на мідному кільці. Роланд стиснув його в руці, стримуючи шалене бажання тріумфально підняти його вгору на знак перемоги.

Він звівся на ноги і вже повертався обличчям до решти. Аж раптом Кортова рука навпомацки потягнулася до його щиколотки. Якусь мить стрілець із острахом чекав останньої атаки і напружився, але Корт тільки підняв на нього погляд і поманив пальцем, вкритим кіркою крові.

— Зараз я засну, — спокійно прошепотів Корт. — Я вирушаю в путь. Мабуть, піду аж до самого кінця, звідки ллється світло. Не знаю. Більше я тебе нічого не навчу, стрільцю. Ти перевершив мене, і навіть на два роки раніше, ніж це зробив твій батько. А він же був наймолодшим з усіх. Але дозволь дати тобі пораду.

— Що за порада? — В голосі Роланда бриніло невдоволення від нетерплячки.

— А ну зітри той вираз з лиця, шмаркач!

Роланд настільки сильно здивувався, що підкорився наказу (хоча, ховаючись за маскою свого обличчя, він не міг цього знати).

Кивнувши, Корт прошепотів одне-єдине слово:

— Зачекай.

— Що?