Розділ «ПРО ПЕРСТЕНІ ВЛАДИ І ТРЕТЮ ЕПОХУ»

Але все-таки, врешті-решт, на схилі швидкоплинних літ Середзем’я, Ґондор почав занепадати, й лінія Менелділа, Анаріонового сина, обірвалася. Кров нуменорців надто перемішалася з кров’ю інших людей, тож їхня сила та мудрість занепали, тривалість життя скоротилась, і сторожа Мордору втратила пильність. І у дні Телемнара, двадцять третього правителя з лінії Менелділа, на чорних крилах зі сходу принесло мор, і він уразив Короля та його дітей, і ще багато хто з ґондорського народу згинув. Тоді форти на кордонах Мордору спорожніли, й Мінас-Ітіл стояв знелюднілим; а зло потайки знову прилинуло в Чорну Землю, і холодний вітер зворохобив попіл Ґорґороту, бо там зібралися темні привиди. Кажуть, що насправді то були улайри, котрих Саурон звав назґулами — Дев’ятеро Примар Персня, — вони тривалий час перебували у сховку, а тепер повернулися прокладати шляхи для свого Повелителя, адже він знову почав рости.

У дні Еарніла вони завдали першого удару, і поночі вийшли з Мордору через перевали в Горах Тіні, й оселилися в Мінас-Ітілі, зробивши те місце таким жахливим, що ніхто не наважувався і поглянути туди. Відтоді його називали Мінас-Морґулом, Вежею Чаклунства; й Мінас-Морґул завжди перебував у стані війни з Мінас-Анором на заході. Відтак Осґіліат, який після занепаду того народу довго стояв пусткою, перетворився на руйновища та місто привидів. А Мінас-Анор існував і далі й отримав нову назву — Мінас-Тіріт, Вартова Вежа; бо королі наказали побудувати в цитаделі білу вежу, дуже високу та прегарну, з якої видно було чималу територію. Гордим іще й міцним залишалося те місто, і в ньому деякий час продовжувало квітувати перед домом Королів Біле Дерево; і там позосталі нуменорці все ще обороняли переправу через Ріку від жаху Мінас-Морґула та від усіх ворогів Заходу: орків, потвор і лихих людей. Отож, землі позад них, на захід од Андуіну, було захищено від війни та розрухи.

Мінас-Тіріт існував навіть після днів Еарнілового сина Еарнура, останнього Короля Ґондору. То саме він виїхав одинцем до брам Мінас-Морґула, щоби відповісти на виклик тамтешнього володаря, і зустрівся з ним у двобої, та назґули підступно напали на нього і забрали живцем у місто тортур, і жодна жива душа звідтоді його не бачила. Так-от, Еарнур не залишив по собі спадкоємця, і, коли лінія Королів обірвалася, містом та його дедалі меншими володіннями керували Намісники з дому Марділа Вірного. І рогіррими, Вершники Півночі, прийшли і замешкали в зеленому краї Роган, який раніше називався Каленарзон і був частиною королівства Ґондор; і рогіррими допомагали Володарям Міста вести їхні війни. А на півночі, по той бік Водоспаду Раурос і Брам Арґонату, були ще й інші заслони, стародавні сили, що про них люди знали мало, а лихі почвари не наважувалися нападати, доки, діждавшись слушного часу, їхній темний володар Саурон не з’явився би знову. І поки не настав той час, опісля днів Еарніла, назґули жодного разу не посміли переправитися через Ріку чи вийти зі свого міста у видимій людям подобі.

Після загибелі Ґіл-ґалада Повелитель Елронд мешкав в Імладрісі впродовж цілої Третьої Епохи й зібрав там чимало ельфів і представників інших мудрих та могутніх народів усіх родів Середзем’я, і протягом багатьох людських поколінь зберігав пам’ять про все прекрасне. Дім Елронда був прихистком для стомлених і пригноблених, скарбницею добрих порад та мудрих знань. У тім домі знайшли пристановище Спадкоємці Ісілдура, з дитинства й до старості — тому що доводилися кревними родичами самому Елрондові й тому що мудрість підказувала йому, що одному вихідцеві з їхнього роду відведено величну роль в останніх діяннях тієї Епохи. І коли дні дунедайнів пригасли й вони стали кочовим народом, то до настання слушного часу уламки Еленділового меча було передано на зберігання Елрондові.

Імладріс був головним поселенням Високих ельфів в Еріадорі, та в Сірих Гаванях Ліндону також мешкав позосталий народ Ґіл-ґалада Ельфокороля. Часом декотрі його представники забредали в Еріадор, але головно жили біля морських узбереж, будуючи та доглядаючи ельфійські човни, в яких ті з Первородних, кого стомив світ, відпливали до найдальшого Заходу. Володарем Гаваней був Кірдан, могутній серед Мудрих.

Мудрі ніколи не зронили жодного відвертого слова про Три Перстені, що їх ельфи зберегли чистими, і лише кілька елдарів знало, де їх переховують. І все ж після падіння Саурона вплив їхній постійно відчували: там, де були Перстені, оселялися веселощі, а печалі часоплину не позначалися на довколишньому світі. Тому ще до завершення Третьої Епохи ельфи збагнули, що Сапфіровий Перстень перебуває у прекрасній долині Рівенділ в Елронда, над чиїм домом зорі сяяли найясніше; а от Адамантовий Перстень був у Краю Лоріен, де мешкала Володарка Ґаладріель. Вона була королевою лісових ельфів і дружиною Келеборна з Доріату, але сама походила з нолдорів і пам’ятала Час до часів у Валінорі, тож була наймогутнішою та найпрекраснішою з усіх ельфів, котрі залишились у Середзем’ї. Проте Червоний Перстень зоставався втаємниченим аж до кінця, й ніхто, крім Елронда, Ґаладріель і Кірдана, не знав, кому його вручили.

Тож і вийшло так, що у двох доменах блаженство та краса ельфів так і не змаліли до кінця Епохи: в Імладрісі й у Лотлоріені, прихованому між Келебрантом і Андуіном, де дерева розквітали золотим цвітом і куди ніколи не наважувалися заходити орки чи лихі почвари. Та серед ельфів лунало багато голосів, які передрікали таке: якщо Сауронові судилося повернутися, то він або сам знайде зниклий Правлячий Перстень, або — в найкращому разі — його вороги розшукають коштовність і знищать її. Та в обох випадках сили Трьох мусили тоді зрадити їх, а все, що тривало завдяки їм, — змарніти, а отже, ельфи відійдуть у сутінь і почнеться Правління Людей.

Так воно згодом і сталося насправді: Єдиний, і Сім, і Дев’ять Перстенів було знищено, а Три відійшли у вічність, і з ними закінчилася Третя Епоха, і Сказання про елдарів Середзем’я добігли до завершення. То були Роки Вгасання, під час яких останнє цвітіння ельфів на сході від Моря змінилося зимою. У ту пору Поближніми Землями все ще походжали нолдори — наймогутніші та напрекрасніші з дітей світу, і смертні вуха продовжували дослухатися до їхніх мов. На землі в той час іще існувало чимало прегарного та дивовижного і чимало лихого та жахливого: були орки, і тролі, й дракони, й люті тварюки, й чудернацькі лісові створіння, давні та мудрі, чиї наймення забуто; у глибинах гір і далі трудилися гноми, терпляче майструючи з каменю та металу творіння, що їм і зараз немає рівних. Але надходила пора Правління Людей і все змінювалось, аж нарешті у Морок-лісі знову повстав Темний Володар.

Колись давно той ліс називався Великим Зеленоліссям, просторі його чертоги та проходи були пристановищем для багатьох звірів і дзвінкоголосих пташок; там, попід дубами та буками, простягалося володіння Короля Трандуіла. Проте через багато років, коли минула майже третина тієї епохи світу, з півдня на ліс поволі наповзла темрява і на тінистих галявинах оселився страх; туди прибилися люті хижі тварюки й жорстокі та лихі почвари заклали свої пастки.

Тоді назву лісу змінили і почали йменувати його Морок-лісом, адже там запали глибокі сутінки, і мало хто наважувався ходити там деінде, крім півночі, де народ Трандуіла досі тримав зло під пильним контролем. Звідки воно прийшло, мало хто міг сказати, і минуло багато часу, перш ніж навіть Мудрі спромоглися визначити це. То виявилася тінь Саурона — знак його повернення. Бо, вибравшись із пустищ Сходу, він оселився на півдні лісу, поволі виріс і знову воплотився; він замешкав у темному пагорбі, творячи там свої чари, й усі створіння боялися Чаклуна з Дол-Ґулдуру, та все ж попервах не усвідомлювали всього розмаху небезпеки.

Щойно на Морок-ліс лягли перші тіні, на заході Середзем’я з’явились істари, котрих люди назвали чарівниками. У ту пору ніхто, крім Кірдана з Гаваней, не знав, звідкіля вони, й тільки Елрондові та Ґаладріель він відкрив, що чарівники прибули з-за Моря. Та згодом ельфи казали, наче істари — то посланці, котрих Володарі Заходу вирядили змагатися з владою Саурона, якщо він з’явиться знову, і спонукати ельфів, людей та інших живих істот доброї волі до звитяжних учинків. Чарівники прибули в подобах людей, могутніх старців, котрі з роками ледве чи змінювались і старіли повільно, хоча на них і лягало багато турбот; вони володіли неймовірною мудрістю і багатьма чудесними вміннями розуму й рук. Тривалий час істари мандрували всюди між ельфів і людей, спілкувалися також зі звірями та птахами; і народи Середзем’я називали їх різними іменами, бо своїх справжніх імен ті не розкривали. Головними серед них були ті, котрих ельфи звали Мітрандіром і Куруніром, а люди на Півночі — Ґандалфом і Саруманом. З-поміж них Курунір був найстаршим і прийшов першим, а за ним прибули Мітрандір і Радаґаст, а також інші істари, котрі подалися на схід Середзем’я і не потрапили до цих оповідей. Радаґаста вважали другом усіх звірів і птахів; Курунір переважно спілкувався з людьми, був майстром слова та знавцем усіх способів ковальства. Мітрандір же найбільше заприязнився з Елрондом і з ельфами. Він подорожував далеко на Північ і на Захід, але ніде не облаштовувався надовго; а Курунір мандрував на Сході, та після повернення оселився в Ортанку в Колі Ізенґарда, що його створили нуменорці у дні їхньої влади.

Завжди недремним був Мітрандір, і саме в нього темрява Морок-лісу викликала найбільше підозр, бо, хоча багато хто і вважав її витвором Примар Персня, він боявся, що насправді то — перша тінь Сауронового повернення. Тож цей істар подався до Дол-Ґулдуру, і Чаклун утік від нього, і надовго запанував бентежний спокій. Однак перегодом Тінь повернулась і сила її зросла; тоді вперше відбулася Нарада Мудрих, названа Білою Радою, на якій були присутні Елронд, Ґаладріель, Кірдан та інші володарі елдарів, а також Мітрандір і Курунір. А Куруніра (тобто Сарумана Білого) обрали головою, бо він спромігся найкраще вивчити давні Сауронові підступи. Насправді Ґаладріель хотіла, щоби Раду очолив Мітрандір, і Саруман не пробачив їй цього, бо в ньому зростали гордість і прагнення панувати; проте Мітрандір відмовився від головування, бо не хотів мати жодних зобов’язань і не бажав додержувати вірність іще комусь, окрім тих, хто послав його, як не хотів надовго затримуватися в одному місці та зголошуватися на будь-які заклики. А Саруман уже почав осягати знання про Перстені Влади, їх створення й історію.

І от Тінь дедалі розросталась, і серця Елронда та Мітрандіра затьмарилися. Тому одного разу Мітрандір, наражаючись на велику небезпеку, знову подався до Дол-Ґулдуру та копалень Чарівника, і виявив, що таки є підстава для його страхів, і втік. А повернувшись до Елронда, мовив:

— Правдивими, на жаль, виявилися наші здогади. То не один із улайрів, як багато хто довго вважав. То сам Саурон, який знову здобув плоть і тепер швидко росте і, прибираючи до рук усі Перстені, невтомно дошукується новин про Єдиного та про Нащадків Ісілдура, якщо вони й досі живуть на землі.

Елронд відказав:

—  Повернення Саурона було роковане ще в ту годину, коли Ісілдур узяв Перстень і не віддав його.

— Так, Єдиний Перстень зник, — мовив Мітрандір, — і, доки він лежить у сховку, ми зможемо подолати Ворога, якщо зберемо вдосталь воїнів і не гаятимемося надто довго.

Тоді було скликано Білу Раду, й Мітрандір схиляв усіх до рішучих учинків, натомість Курунір висловився проти цього, порадивши ще почекати та поспостерігати.

— Я-бо не вірю, — сказав він, — що Єдиного коли-небудь знайдуть у Середзем’ї. Він упав в Андуін і давно вже, на мою думку, опинився в Морі. Там і лежатиме до кінця, коли цілий цей світ буде знищено, а моря перенесено в інше місце.

Саме тому тоді нічого не зробили, хоча серце Елронда віщувало біду, й він мовив до Мітрандіра: