Розділ «Джон Роналд Руел Толкін «Сказання про дітей Гуріна»»

Довго прохворіла вона, і Брандір доклав усе вміння, щоби зцілити її, а дружини лісовиків наглядали за нею щодня та щоночі. Проте, лише коли Турамбар був десь поруч, дівчина лежала спокійно чи спала без стогонів; і ось що помітили всі доглядальники: хоч як довго вона мучилася від пропасниці та неспокою, жодного разу не прошепотіла бодай слова мовою людей чи ельфів. А коли до неї поволі почало вертатися здоров'я, вона пробудилась і знову почала їсти, бретілські жінки, наче дитину, навчали її говорити, слово за словом. Училася вона швидко і дуже раділа, як радіють, відшукавши загублені колись скарби, дорогі й не дуже. І коли нарешті Нініель вивчила досить, аби розмовляти з друзями, то запитувала їх:

— Як називається ця річ? Бо я загубила її наймення в темряві.

А коли вона знову змогла ходити, то подалася шукати дім Брандіра, бо палко прагнула вивчити назви всіх живих істот, а він був дуже обізнаний у цьому; разом вони гуляли садами та галявинами.

Тоді Брандір уподобав її, і, коли Нініель поздоровішала, він, через кульгавість, спирався на її руку, а вона називала його братом. Однак серце дівчини належало Турамбарові, й тільки при його наближенні вона посміхалась і тільки на його дотепи відповідала сміхом.

Одного вечора в пору золотої осені вони сиділи разом, і сонце осявало схил пагорба й оселі Ефель-Брандіра, і було дуже тихо. Тоді Нініель мовила:

— Усіх істот я дізналася наймення, окрім тебе. Як тебе кличуть?

— Турамбар, — відповів він.

Тоді вона замовкла, мовби дослухаючись до якогось відлуння, а потім мовила:

— Чи це щось означає, чи, може, то просто ім'я, що належить одному тобі?

— Це означає, — сказав він, — «Владар Темної Тіні». Бо й у мене, Нініель, була темрява, в якій загубилося чимало любого серцю; але тепер, гадаю, я переміг її.

— І ти також утікав од неї, біжучи, аж доки дістався до цих прекрасних лісів? — запитала вона. — Коли ти врятувався, Турамбаре?

— Так, — одказав він, — я втікав багато літ. А врятувався тоді ж, коли і ти. Темно було мені, допоки ти не прийшла, Нініель, відтоді ж — постійно світло. І здається, ніби те, що я довго і марно шукав, нарешті знайшлось.

І коли він у сутінках повертався до своєї оселі, то сказав сам до себе: «Гауз-ен-Еллет! Вона прийшла із зеленого кургану. Це, напевно, знак, але як мені його витлумачити?»

І от золотий рік добіг кінця і перейшов у лагідну зиму, разом із якою настав іще один світлий рік. У Бретілі панував мир, лісовики поводилися тихо і не виходили за межі їхньої твердині, тож і не знали, що коїлось у довколишніх землях. Адже орки, котрі в той час переходили на південь — до похмурого володіння Ґлаурунґа — чи шпигували за кордонами Доріату, остерігалися бувати поблизу Переправ через Тейґлін і відступили в західному напрямку далеко за річку.

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

— Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

— Усе, що ти робиш, — із найкращих міркувань, — відповіла Нініель. — Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

— Мудрий брате? — перепитав він. — Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

— Тінь була, — мовила Нініель, — так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

— Хто розповів тобі про це? — запитав Брандір.