Розділ восьмий МУХИ ТА ПАВУКИ

Бачиш мене, павуче? Де ж я, де ж?

Ой павук! Ой капшук!

Прясти кинь у вісім рук

Та шукай мене скоренько. Чом не йдеш?

Ой же простак — сидить просто так!

Ти — павук, ти — капшук, ти простак, еге ж?

Ой павук! Ой капшук!

Хоч і маєш вісім рук,

Та ніяк мене не зловиш, не згребеш!

Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.

Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були — страх! Не кажучи вже про камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово «простак», звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння — так принаймні гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:

Павук Лінько й капшук Слинько

Плетуть на мене сіті.

Хоч знають: я — смачне хлоп'я, —

Мене їм не зловити.

Лечу, на вухо вам дзинчу:

Я — мушка, ви ж — ледаща!

Сміюся з вас ще й регочу —

Не зловите нізащо!

Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням, — на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить — і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.