Розділ десятий ТЕПЛА ЗУСТРІЧ

Поверне володіння.

Одягне він корону,

На арфі ще й заграє,

І пісня злотодзвонна

Прадавня залунає.

Ліси зростуть шумливі,

Трава зазеленіє,

Впадуть коштовні зливи,

Ріка зазолотіє.

Струмки усі звеселяться,

І заблищать озерця…

Як той король повернеться —

Все лихо западеться!

Отак вони співали чи десь майже так, тільки пісні тій кінця не було, а ще ж стільки галасу, крику з музикою арф і скрипок упереміш! Найстаріші озеряни й ті не пригадували на своєму віку такого заворушення. Навіть ельфи-плотогони зчудувалися і налякалися. Звісно ж, вони не знали, яким чином утекли Торін із товаришами, й почали подумувати, чи не припустився їхній король великої помилки. Що ж до міського голови, то йому не лишалось нічого іншого, як скоритися загальному піднесенню, на час принаймні, й прикинутися, ніби він вірить, що Торін справді є той, ким себе називає. Тож він поступився ватажкові гномів своїм великим кріслом, посадивши Філі й Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть гобітові дали місце за високим столом, і ніхто в сум’ятті не зажадав пояснення, до чого тут цей малюнок, хоча в жодній пісні не було бодай найтьмянішого натяку на нього.

Незабаром юрби, сповнені дивовижного захвату, на руках унесли в місто решту гномів, їх навперебій запрошували в гості, і лікували, й годували, й пестили так, що як тут було не радіти, не втішатися. Торінові з товариством надали великий будинок, а ще — човни з веслярами в їхнє розпорядження, і юрби сиділи на призьбі, у дворі, співаючи пісень цілоденне та вітаючи радісними вигуками кожного гнома, що виткне з дверей носа.

Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен — у свої кольори; бороди — розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже відвоював своє королівство, а Смауга посік на дрібненькі шматочки.

Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще добрішали. Ніхто більше не стогнав, не бурчав, не нарікав. Гноми пили за його здоров'я, ляскали його по спині і як тільки з ним не носилися, та гобітові те все було байдуже, бо почувався він не дуже бадьоро. Більбо не забув погрозливого вигляду Самітної гори, і думка про дракона не йшла йому з голови, а ще ж доткав жахливий нежить. Три дні він чхав, і кашляв, і не виходив з дому, і навіть опісля його промови на бенкетах зводилися до «Днуже днякую!»

Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли покарано, то як, — головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він сказав сам собі:

— Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх спіткає лиха доля. То так їм і треба!

Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до Самітної гори — так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють підступити, — й став чекати.