Володар Перснів: Повернення короля

- Його ім’ям мене не втішай, - відповів Денетор. -г Божевільні надії не виправдалися. Ворог заволодів скарбом, міць його зростає, він навіть думки наші читає й усе, що б ми не почали робити, повертає нам на зло. Я послав сина в бій без доброго слова, без благословіння, незаслу-жено скривдив - і ось він лежить переді мною, і кров у його жилах отруєна Ворогом! Ні, хоч би який був результат війни, мені вже ясно: мій рід згасає, династії Намісників приходить кінець. Відтепер уцілілими гондорцями будуть правити самозванці, і буде мій народ ховатися в горах, поки ворог не виб’є усіх до єдиного…

Раз у раз до дверей спальні підбігали люди, вимагаючи, щоб Денетор вийшов і дав розпорядження.

- Не вийду, т- відповідав Денетор. - Мені не можна відходити від сина. Я не хочу пропустити його останні передсмертні слова. А смерть його вже близько. Слухайте кого хочете, хоч би і божевільного мага. Я залишуся тут.

Так Гандальфові довелося взяти у свої руки оборону столиці Гондору. Де б він не з’являвся, серця людей відігрівалися, і вони забували про Крилатих. Маг невтомно носився від Цитаделі до брами, з півночі на південь уздовж стін; його всюди супроводжував Імраель: ні він сам, ні його воїни чарам Ворога не піддавалися. Побачивши його, люди казали один одному: «Правду кажуть старі легенди, кров ельфів тече в жилах цього племені. Недарма нащадки Німроделі довго жили в тих краях!» І пригадувалися їм у півмороку війни балади про Німродель, складені на берегах Ріки за незапам’ятних часів. Але маг з Імраелем відходили, і тінь знову обволікала людей; мужність Гондору розвіювалася, мов порох. Нестерпно довго тягся день тривог, і наставала чорна ніч розпачу. У нижньому колі міста більше не гасили пожеж; його захисники в багатьох місцях, відрізані вогнем, не могли нікуди пробитися. Щоправда, їх там залишилося небагато: більшість давно відступила за браму другого кола.

Тим часом у тилу ворожої армії спішно наводили мости через Андуїн, і по них без перешкод переправлялися свіжі полки і спорядження. До півночі все було готове, і ворог пішов на приступ. Передові шеренги перетнули вогняні рови по навмисне залишених проходах. Солдати [84] Мордору йшли нахабно, не криючись, без усякого ладу, добре освітлені полум’ям. Вони вже наблизилися на політ стріли, але на стінах мало залишилося стрільців, здатних завдати ворогу помітних втрат, хоча колись Гондор був уславлений спритністю своїх лучників.

Упевнившись, що дух захисників надломився, невидимий полководець кинув на штурм свої головні сили. Величезні облогові вежі, зібрані в Осгіліаті, повільно рушили в пітьмі до стін Мінас-Тіріту.

Знову гінці стукали в двері покою Денетора так наполегливо, що Пін пропустив їх. Денетор мовчки глянув на солдатів, не випускаючи з рук вогку долоню Фарамира.

- Перше коло горить, - доповідали вони. - Що накажеш робити? Адже ти - наш правитель. Не всі згодні підкорятися Мітрандіру. Люди біжать, залишаючи стіни без захисту!

- Навіщо? - поморщився Денетор. - Якщо вже нам судилося згоріти, чи не краще згоріти відразу? Повертайтеся у вогонь! А я сам складу собі багаття. Денетору і його сину не знадобиться гробниця. Я не хочу повільно зотлівати в склепі. Ми згоримо удвох, як язичницькі вожді давніх часів, ще до перших кораблів із заходу. Захід нині гине. Повертайтеся у вогонь!

Гінці безмовно, не вклонившись, відійшли.

- Він уже горить, - сумно сказав Денетор, відпустивши руку сина. - Його дім уже валиться…

Намісник підвівся, підійшов до Піна:

- Прощавай, Перегріне, син Паладіна. Недовго довелося тобі служити. Відпускаю тебе на той короткий час, що тобі ще залишається. Йди і умри так, як вважатимеш за найлегше. Йди до кого хочеш, хоч би й до того, за чиє божевілля поплатишся своїм життям. Поклич моїх слуг і йди куди побажаєш. Прощавай…

- Я не залишу тебе, володарю! - вигукнув Пін, опускаючись на коліна. Але в цю мить в його гобітанській душі закипіла запальність, він випростався і сміливо глянув в обличчя старому правителю. - Я піду зараз, бо мені конче потрібно переговорити з Гандальфом; він не божевільний, і я не стану думати про смерть, поки жива ще надія! Я також не вважатиму себе вільним від слова та служби, поки ти живий. Якщо ворог вторгнеться сюди, у вежу, я буду поруч [85] з тобою і, можливо, зумію не осоромити звання стража!

- Роби, як знаєш, пане мій, - стомлено відповів Де-нетор. - Але моє життя зламане. Та поклич же сюди служників!

Намісник повернувся до узголів’я Фарамира. Пін вибіг, розшукав слуг і передав наказ. їх було шестеро, усі високі та кремезні, але й вони злякалися, очікуючи на щось жахливе. Однак Денетор просто велів їм тепло укрити Фарамира і прямо на ложі винести надворі. Слуги намагалися рухатися обережно, щоб не розтрясти пораненого; за ними, згорбившись, спираючись на ціпок, йшов Денетор, а слідом - Пін. Так вони вийшли з Білої Вежі в темну ніч, під низькі хмари, подекуди пламенисті, мов гаряче вугілля, від заграви пожеж. Біля мертвого Білого Дерева Денетор знаком велів усім зупинитися. Бій у нижніх ярусах не вщухав, але в Цитаделі стояла така тиша, що можна було почути шурхіт крапель, що котились по висохлих гілках до чорної води басейну. За знаком Денетора рушили далі, пройшли крізь браму; вартові подивились їм услід здивовано і сумно. Завернули на захід і наблизилися до хвіртки Тен-Холлен у зовнішній стіні шостого кола. Хвіртка відчинялася тільки в ті дні, коли хтось вмирав; у інший час ходити тут мали право лише правителі, охорона й обслуга Дому Померлих. За хвірткою широка стежка крутою спіраллю спускалася в долину під Міндоллуїном, де здавна споруджувалися гробниці королів і Намісників Гондору.

Брамник, що сидів на порозі сторожки, підхопився, побачивши дивну процесію, і підняв ліхтар вище. Денетор велів йому відімкнути; брамник поспішно одхилив хвіртку і віддав ліхтар слугам - на стежці поміж стін було темно. Коло світла погойдувалося, вихоплюючи з мороку то ліворуч, то праворуч точені стовпчики поруччя. Повільні кроки луною відбивалися від кам’яних стін. Нарешті вони спустилися на Рат-Дінен, вулицю Мовчання. Обабіч ледь помітно біліли куполи і статуї. Денетор привів їх до родового склепу Намісників і звелів поставити ложе з Фарами-ром у порожній лункій залі.

Пін неспокійно озирнувся. У непевному світлі ліхтаря розпливалися обриси мармурових саркофагів з фігурами людей, що ніби спали на кришках: голови на кам’яних [86]подушках, руки складені на грудях. Тільки один саркофаг, найбільший, був порожній. Денетор велів перекласти Фарамира на гладку мармурову кришку і сам ліг поряд. Слуги укрили їх похоронним покривалом і стали навколо, схиливши голови, як на погребі. Денетор вимовив напівголосно:

- Тут ми зачекаємо. Бальзамувальників не кличте. Принесіть добре просушених дров, складіть і полийте олією. Коли я подам знак, кинете сюди палаючий смолоскип. Такий мій останній наказ. Не заперечуйте! Прощавайте.

- Ласкавий пане, я повинен піти! - скрикнув Пін і в паніці кинувся геть з Оселі Смерті. «Бідолашний Фара-мир! Скоріше до Гандальфа, скоріше! - пронеслося в нього в думках. - Бідолаха, йому б зілля якогось, а не сліз… Ох, а де ж Гандальфа шукати? Напевно, де бій найгарячіший, там і він. Та, мабуть, йому ніколи рятувати вмираючих і божевільних…»