Володар Перснів: Повернення короля

Сонце довго підіймалось до верху Гори Духів. Дружина їхала у вранішньому серпанку по дорозі між двома рядами вкопаних сторчма валунів. Дерева з чорними стовбурами і жорстким, немов жерстяним, листям створювали рясну тінь, килим соснових голок стишував голоси і стукіт копит; [46] навіть Леголасові стало моторошно. Димхольт, Брама Померлих, зяяла темним проваллям біля підошви гори; перед ними посеред дороги, немов застерігаючи подорожніх, стирчав бурий камінь.

- Аж морозить, - буркнув Гімлі. Коні задкували, довелося їх вести за вуздечку. Один по одному усі спустилися на дно провалля і зупинилися перед печерою. Над нею, на широкій арці, ще виднілися майже зовсім стерті літери, але щось прочитати було неможливо; тільки дух загрози витав тут, не вивітрений протягом століть.

Серця людей мимоволі стисла тривога, тільки Леголас залишався спокійним - ельфи не бояться ні духів, ані привидів.

- Це й справді Брама Смерті, - мовив Хальвард. - Відразу чуєш, як смерть чигає на нас. Та я все одно увійду, а ось коні…

- Без коней нам не можна, - відповів Арагорн. - З того боку нам ще треба здолати десятки миль, а кожна хвилина зволікання наближає перемогу Саурона. Доведеться їх змусити. Всі за мною!

Він увійшов перший, і великої сили його волі вистачило на всіх: дунадани, відразу відчувши піднесення, пішли за ним, навіть коні дали вести себе, побачивши, що люди поводяться спокійно. Тільки Арод, роханський кінь, пручався і так тремтів від жаху, що боляче було на нього дивитися. Тоді Леголас затулив йому очі долонями і щось ласкаво прошепотів чи заспівав; Арод вгамувався, й ельф обережно перевів його через поріг. Гімлі залишився сам. Ноги його не слухалися, він не мав сили поворухнутися, хоч як сердився на самого себе.

- Нечувана річ! - бурмотів він. - Ельф безстрашно ступає в підземелля, а гном труситься!

Він все ж таки перейшов поріг, але з таким зусиллям, неначе ноги його налилися свинцем; одразу його оточила пітьма, ніби він, гном Гімлі, осліп,

Арагорн не забув запастися в Дунхаррані смолоскипами й зараз ішов, тримаючи один смолоскип високо над головою; другий запалив Еладан, що йшов останнім у вервечці. Гімлі, спотикаючись, намагався їх наздогнати. Він не бачив нічого, крім чадних вогнів, але щойно він хоч на мить зупинявся, як звідусюди здіймався безупинний шепіт, приглушене бурмотіння. Ніхто не нападав, ніщо не [47] заважало йти, проте жах так і шкрябався в душі гнома; віч спиною відчував рух невидимого, безшумного війська тіней.

Час минав; мури підземелля, й без того доволі широкого, розступалися, утворюючи простору залу, де Гімлі довелось пережити жах, котрий не зник навіть після нових випробувань. У світлі смолоскипів далеко зліва щось блиснуло; Арагорн завернув туди.

- Та як же він не боїться! - пробурчав гном. - У будь-якій іншій печері Гімлі, син Глоїна, перший побіг би перевіряти: чи це не золота жила? Але тут - даруйте! Нехай собі лежить як лежало…

Однак він підійшов трохи ближче й побачив, що Арагорн став на коліна, а Еладан світить йому двома смолоскипами. Перед ними лежав кістяк чоловіка богатирського зросту, в кольчузі; мерехтіли рубіни, блищало золото на його поясі, золоті бляхи - на шоломі, поруч лежала зброя, теж позолочена, не поїдена іржею, - в підземеллі було на диво сухо. Чоловік лежав долілиць, головою до далекої стіни. Придивившись, Гімлі помітив зачинені кам’яні двері: пальці невідомого втиснулись у щілину між стулками. Судячи зі щербин на лезі меча, нещасний у нападі смертельного розпачу намагався прорубати собі вихід.

Арагорн не торкнувся кістяка, тільки пильно оглянув, потім підвівся і глибоко зітхнув.

- Над цим воїном не розквітнуть білі зімбельмайни до кінця віку, - прошепотів він. - Дев’ять курганів та сім могил зеленіють свіжою травою, а він все лежить тут перед дверима, котрі не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Куди він поривався? Ніхто ніколи не довідається…

- Це не моє діло! - вигукнув він зненацька в повну невиразного шепотіння темряву. - Оберігайте свої таємниці й скарби, народжені в роки Тьми! Мені нічого від вас не треба. Тільки дайте нам пройти і з’явіться, коли я покличу вас, до Заповітного Каменя!

Ніхто не відгукнувся, якщо не вважати за відповідь глуху тишу, ще більш моторошну, ніж попередній неясний гомін. Потім по залі пролетів крижаний порив вітру, полум’я смолоскипів затріпотіло й згасло, а розпалити його знову не вдалося. Гімлі не любив пригадувати про подальші події; дружина дунаданів без зупинок ішла вперед, а [48] гном увесь час залишався позаду. Жах в’язав його, але й підхльостував теж; рій невидимок ледь не наступав на п’яти, шелест чужих кроків переслідував невідступно. Гімлі спотикався, падав навколішки і відчував: якщо ця мука не скінчиться саме зараз, він поверне назад і потрапить просто до лап зграї привидів.

Та раптом він почув шум води, безтурботний голос гірської річки. Попереду проступила напівкругла дуга склепіння, і дружина несподівано опинилася просто неба, на березі бурхливого потічка: вздовж нього стрімко вела вниз і поміж зубчастими стінами ущелини кінна стежка. Ущелина була глибока й вузька, небо над нею здавалося темним, на ньому вже виблискували дрібні зірки. Втім, як Гімлі довідався пізніше, до заходу сонця ще залишалось дві години: лише дванадцять годин тому вони залишили Дунхарран. Але тої миті Гімлі ладен був повірити, що минуло сто літ і вони взагалі потрапили в інший всесвіт…

Знову вершники сіли на коней й поїхали по двоє в ряд. Гімлі заліз до Леголаса, на спину Арода. Незабаром настали справжні темно-сині сутінки. Страх не відпускав. Коли Леголас обертався, Гімлі помічав дивний блиск у світлих очах ельфа. Позаду всіх їхав Еладан - останній вершник, але не останній подорожній на цій забутій стежці.

- Військо тіней посувається слідом за нами, - сказав Леголас. - Я бачу подоби людей, бачу прапорці, подерті і тьмяні, наче клоччя туману, бачу ліс списів. Мертві йдуть за живими!

Ущелина скінчилась раптово, немов відрізана нитка. Попереду лежала простора долина; потік, стрибаючи по нерівному руслу, з шумом розбивався об сірі камені.