Володар Перснів: Повернення короля

Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.

- Ну, веселі чоловічки, чи не вип’єте зі мною на прощання?

- З великим задоволенням! - хором відповіли гобіти. Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під

деревами стояв високий кам’яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув: [241]

- Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!

Сміючись, вони осушили келихи до дна.

- До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!

Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від’їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості.

їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодже-

ними з таких колотнеч!

- От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, - зітхнув Пін. - Чи якось розмовляти…

- На те, що показав би тобі палантір Мінас-Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, - сказав Арагорн. - Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам’ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.

По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.

- Елессаре, Скарбе Ельфів! - сказала Галадріель. - Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!

- Прощай, родичу, - сказав Келеборн. - Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб

до кінця!

На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.

Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися - вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно-білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.

- Куди йдеш, Сарумане? - окликнув його Гандальф.

- А тобі що? - буркнув старець. - Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?