Володар Перснів: Повернення короля

- Хм-хм, наскільки мені відомо - ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна [239] сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Ган-дальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, - я це й сам пам’ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати - я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.

- Можливо, ти й маєш рацію, - задумливо сказав Ган-дальф, - але в цієї гадюки отруйний зуб не один… Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе - намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля - по праву. І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться…

- Час покаже, - сказав Арагорн. - У будь-якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.

- Він замкнений, - сказав Древес. - Я велів Сарума-ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в

Брегалада.

Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з’єднаних сталевим кільцем.

- Ще раз дякую вам, - сказав Арагорн. - А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.

Древес засмутився.

- Ліси, звісно, розростуться. Але енти… Дітей ми не маємо!

- Тоді відновіть свої пошуки. Тепер у вас більше надії на успіх: досліджуйте колись недоступні землі сходу!

- Далеченько, - похитав головою Древес. - І людей там розплодилося багато. Однак що ж це я? Забалакався і забув усяку ввічливість! Чи не бажаєте погостювати в нас довше? А може, хтось з вас побажає проїхати через Фан-горн і тим самим скоротити собі дорогу додому? [240]

При цьому він запитливо подивився на Келеборна і Галадріель; але всі мусили без зволікань вирушати далі, на південь або на захід. Тільки Леголас вигукнув:

- Гімлі, чуєш? З дозволу самого Фангорна ми можемо проникнути всередину його лісів. Ми побачимо дерева, що не ростуть більше ніде в Середземні! Адже ти не цору-шиш домовленості? А потім разом поїдемо додому - до Чорнолісся й далі…

Гімлі погодився, хоча і без особливого захвату.

- Ось і розпадається дружина Хранителів, - сказав Арагорн. - Але я сподіваюсь незабаром побачити вас знову. Адже ви обіцяли допомогти відбудовувати місто!

- Повернемось, якщо вдома відпустять, - відгукнувся Гімлі. - Ну, гобіти, прощавайте! Тепер уже ви без пригод потрапите додому, і я можу нарешті спати спокійно. При першій же нагоді надішлю вам вітання, та й бачитися зможемо час від часу. Хоч, боюся, усього товариства нам уже ніколи не зібрати!

Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:

- Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге - коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще…

- Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, - тихо сказав Келеборн.

- У Середзем’ї ми не зустрінемось, - додала Галадріель, - поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану. Прощай, Найстарший!