Розділ «Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ»

Син радісно вдивлявся в обличчя матері.

— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.

— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.

Тепер зашарівся і опустив очі Герман.

— Я вже бачив її. Чи уві сні, чи просто у згадці. Ту дівчину, що проводжала батька на Землі в політ. Лід у Копанюк, якої тепер і в живих немає…

— Я знаю, Германе. Це говорить в тобі пам’ять батька, передана в спадок. Адже так? Тільки говори тихіше — батько ще спить. Я вимкнула всі сигнали. Сон для нього — здоров’я.

— У батька з нею була найчистіша юнацька дружба, мамо. Ти просто не знаєш, яким чудесним хлопцем татко був там, на Землі!

— Я не про те. Мене турбує інше. Тобі лише двадцять, а ти вже опанував багато наук Землі, Сергуса, в тебе дедалі повніше проявляються батькові знання, і, нарешті, тепер, після опромінення ірвітназом “ЛЯЛ-20”, ти відразу одержиш колосальну кількість інформації про життя ірвітназів. Я не боюся за твій розум, він витримає ще й не такі “поповнення”. Та чи не прийде час, коли те, що зараз тебе хвилює і цікавить на кораблі, стане нудним і сірим? Чи не забудеш ти простих радощів життя, чи не злетиш ти розумом так високо, що й Земля тобі здасться лише звичайною порошинкою Всесвіту, в якому цікавого набагато більше.

— Мамо! — прихилився до плеча матері Герман. — Якби це казав хтось інший, я образився б. Але ти боїшся забути свій родовід. Не бійся, мамо. В мені живе батько, живе Земля. І скільки часу, і де б я не був, вона мені дорога, як ти!

Лан слухала сина і усміхалася. Найсолодшою мелодією звучали в її душі слова сина: “В мені живе Земля!”. Значить, Герман справді виріс, як землянин, значить, найпотаємніші сподівання сповнюються…

— Ти розумієш, мамо, яка це сильна річ — не земне, а душевне тяжіння до Землі. Мені не потрібні нагадування, щоб не забувати про неї.

— Молодець, синку. Проте не зазнавайся. Сьогодні ж візьму стародавню історію Сергуса, де розповідається про колишнє вивезення землян на Сергус, і доведу тобі, що я теж трохи землянка. Рід Леїв має в собі кров землян. Я тобі про це не говорила? Так що й ти землянин не лише за пам’яттю батька.

З каюти матері Герман вийшов окрилений і радісно-схвильований.

Щедрим відгомоном віддавалося чуття сина і в душі матері. Замислившись на самоті, Лан ще довго сиділа усміхнена, аж доки розбурхана думка не привела її до згадки про чоловіка. Вона тихо підійшла до нього.

Сергій! Любий, сильний, відважний землянин! Він ще слабий, мов дитина. Та в ньому — її щастя.

Прийшов Петровський, розбудив Сергія запитаннями:

— Як буде далі? Життя є життя. Від півсотні астронавтів на Землі піде родовід велетнів. Чи раціонально це? Адже для людей такого зросту шляхи в космос стануть важчими.

— Марні побоювання, — рішуче підвівся Сергій Вікторович. — Через кілька поколінь велетні поменшають, трохи підрівняються з землянами. А відносно шляхів у космос за велетнів побоюватися, гадаю, не варто. Якщо на нашому плазмольоті ми майже не помічаємо змін, то на землі, я вірю, вже створені такі кораблі, що й сотні гігантів вмістити можуть. Крім того, в майбутніх позагалактичних мандрівках пригодиться і ота витривалість велетнів, що так тривожить вас.

Сергій Вікторович і Юрій Олексійович ще довго говорили про майбутнє астронавтів, аж доки пролунав сигнал до другого сніданку. Професор гречно запросив Чуєвих до їдальні. В просторому залі вони стали свідками незвичайної веселої сцени. Перед Федором Москаленком стояли, всміхалися і розмовляли то з ним, то між собою … дві Лариси Лескових. Юрій Олексійович і Чуєви відразу здогадались, що одна з Ларис — трансформація ірвітназа “ЛЯЛ-20”, який знову прибув на плазмоліт. Розумів це і Федір Москаленко, але впізнати, де дівчина справжня, а де трансформація — не міг.

— Так де ж твоя наречена, Федю? — аж захлинався сміхом ботанік Чорнойваненко. — Вибирай, бо так вік не одружишся!