Зів’ялі квіти викидають

– Не завжди...їй захотілося додати про те, як у ній “розколовся горішок”, про несподівану відмову від мрії стати актрисою, про незвичайну легкість, з якою вона прокидається, зрештою, про людей, яких вона полюбила – про Едіт, Леду, Альфреда Вікторовича і про всіх інших, включно з Бібліотекаркою та Старшою медсестрою... Про те, як кілька місяців тому їй хотілося вийти кудись на перехрестя і до безтями кричати в нічну порожнечу: “Господи, боляче!” Про те, як зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків і ні для кого зокрема, тому що вже ніколи не зможе любити. І що їй самій не потрібне ніяке кохання, і що вона – грішниця, найгірша з усіх. І її не варто любити! Але вона мовчала. Адже в такому разі довелося б розмотувати весь клубок, а на таке вона поки що не здатна. Була неділя. Вони сиділи в рибному ресторанчику “Да Вінчі”, перед його входом працювали монтери, навішуючи на дерева новорічні гірлянди. За якийсь час роботу було закінчено, і за вікном маленькими золотими ліхтариками засвітилися віти розлогих акацій. І знову пішов дрібний сніг. Спочатку він розчинявся в калюжах, гинув прямо на очах, але за якихось півгодини все-таки переміг сльоту і вкрив тротуар тоненьким килимком. І все це знову нагадало Стефці декорації. – У тебе є відеокамера? – запитала Стефка. – Авжеж. Я дещо знімаю для себе. А що? – Я хочу, щоби ти прийшов до нас і зняв нашу новорічну вечірку. – Куди саме? Де ти збираєшся святкувати, хіба не зі мною? – стривожився він. – Відверто кажучи, я б не хотіла зустрічати цей рік, не хотіла б готувати й виряджатися. Можливо, колись потім... Я б узагалі робила такі свята тільки для дітей. Щоб була справжня ялинка і подарунки під нею. І діти, танцюючи, викликали Діда Мороза, і нікого б не вкладали спати. Щоб вони веселилися досхочу. А вранці, поки сплять дорослі, виходили босоніж до столу, брали з нього кусень наполеона й сідали на підвіконня, подивитися на порожні вулиці і... відбивалися в круглих кульках, що висять на ялинці. Колись я робитиму такі свята. От побачиш! – Я тобі вірю. Я сам дуже любив ранок першого числа, коли всі сплять, а ти сидиш і дослухаєшся до тиші, і їси все, що залишилося на столі – мандарини, пироги, шматочки підсохлої ковбаски. Чомусь ранком завжди хочеться їсти більше, ніж під час святкування, і все здається набагато смачнішим... Але куди ти мене запрошуєш, якщо не хочеш святкувати? – До нас, у наш Будинок. Вечірка відбудеться трохи раніше, адже в новорічну ніч там залишаються тільки чергові. Зазвичай із цього приводу завжди йде суперечка. Нікому не хочеться залишатися зі старими в такий день. Чергові накривають святкову вечерю, а потім зачиняються в ординаторській і дивляться телевізор. – У вас бувають вечірки? – здивувався Ед. – Невже твої підопічні танцюють? – Часом танцюють. І навіть інколи в них виникають свої симпатії. Чом би й ні? Але цього разу буде зовсім інакше. Я хочу, щоб кожен із них розповів про себе – не так, як це вони роблять завжди, а по-справжньому. А ти знімеш про це невеличкий фільм. Я впевнена, що їм буде приємно знову опинитися перед камерою. Це дасть їм надію, що їх не забудуть, що в них ще з’являться свої слухачі й глядачі. Це особливі люди. – Послухай, – загорівся Ед, – а якщо зняти не просто домашнє відео, а документальний фільм? – Це ще краще! Зняв же Клод Лелюш “Чоловіка і жінку” за мінімальні кошти. Я взагалі вважаю, що головне – талант і ідея. Якщо цього немає, все розвалюється, навіть якщо коштує сто мільйонів. Тому й не дивлюся телевізор. І... – вона замислилася, говорити чи ні, – і більше не хочу бути актрисою. – Чому? – Тому що театру вистачає нині в житті. Пам’ятаєш, як у “Театрі” Моема – Джулія Ламберт спостерігає за публікою в ресторані? – Але вона вважає, що справжнє її життя – саме на сцені. – Так. Але я – не Джулія Ламберт і живу в інший час> в іншій країні. І я хочу прожити власне життя, а не втілювати чуже. Тим більше – в бездарних п’єсах! Окрім того, я зрозуміла, що великою актрисою мені не стати. А на хменше я не згодна! – Послухай і тільки не заперечуй! – Він заговорив упевнено і гаряче. – Ти мене надихнула на класну ідею. Ми знімемо цей фільм! Слава Богу, я не забув, як цс робиться. Знімемо в стилі “замкової шпарини” – я дуже люблю цей прийом у “Коротких зустрічах” Кіри Муратової – ти зіграєш у ньому саму себе. І твої підопічні так само будуть у ньому природними, такими, як є. Ніхто нічого не гратиме. Хоча, звісно, сценарій написати треба... Це буде фільм про дівчину, яка працює в притулку для самотніх, і про цих самотніх людей, про їхнє минуле і про сучасність, у якій немає місця цьому минулому. Про сучасність, яка теж стане минулим... – Знаєш, у мене для цього кіно є навіть сюжет... Але я не впевнена, чи можу про це говорити. Це залежить не від мене. А головне – цей сюжет не закінчено. І я навіть не уявляю, чим він може закінчитися... Але хочу, щоб – якнайкраще. Так, щоб було справедливо. – Ти говориш загадками... – Пробач, інакше поки що не можу. Це залежить не від мене. Але я вже знаю, як буде називатися фільм – “Зів’ялі квіти викидають”... – Якась сумна назва для стрічки про самотніх акторів. Безвихідь... – Ні. Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. – А ти? Ти викинула ці квіти? – запитав він. – Ідеться не про мене! – Ти – їжачок, у якого голки повернуті всередину. Ти сама себе раниш. І що мені робити? – Нічого. Достатньо того, що ми сидимо тут. А за вікном – сніг. І горять ці чудові ліхтарики. І ти придумав це кіно. І тому, я гадаю, що це все – не випадковість. – Не випадковість, – луною обізвався він. – У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей. І я тебе люблю... але – вважай, що я нічого не сказав. Я почекаю, поки ти викинеш ці квіти. – Розділ двадцять другий Відвертий прохідняк, який авторові дуже “. закортіло написати ...Жінка наливає собі каву в філіжанку й одягає на голову капелюх із величезними квітами. На ній чорна спідниця з червоними ромбами по обидва боки, чорний корсет і біла блузка. Вона сідає на чорно-білий диван у червоних чотирикутниках і низько схиляє голову, щоби квіти на ЇЇ голові злилися з квітами у вазоні, які стоять за ЇЇ спиною. І все це заради того, щоб... випити на самоті каву. – Люба, де мої шкарпетки? Де мої штани? Кохана?!! – оглядає кімнату чоловік у сімейних трусах. Стефка на хвилину забігла до вітальні й була впевнена, що це – кіно, на яке зібралися мешканці Будинку. Ті з них, хто ігнорує денний сон. – Що за фільм? – запитала вона, сідаючи на підвіконні. – Це не фільм, це – рекламна пауза. – Пояснила Серафима Миколаївна. Білий комір її блузки посередині з’єднувала брошка з чеського скла. Стефка бачила такі брошки на розкладках Андріївського узвозу і на блошиному Сінному ринку. – Ви, мабуть, не дивитеся телевізор? – запитав Павло Петрович, той самий, що любив поплескати Стефку по сідницях. – Не дивлюся, – зізналася Стефка і здивувалася тому, що для того, щоб випити каву, треба вдаватися до таких складних маніпуляцій. І все заради того, аби сховатися від здоровенного дитинчати, яке не може впоратися зі своїм одягом. Після кавової реклами настала черга купи інших, таких самих дурнуватих роликів, із неправильною вимовою, наголосами, з дебільними обличчями, які, мабуть, символізували середньостатистичне обличчя вітчизняного громадянина. Люди на екрані чистили зуби, пили пиво, випадали з вікон, одягали колготки, труси, випробовували памперси і гігієнічні прокладки, куштували йогурти, мили посуд, вживали антиалкогольні таблетки, жували гумки, лікувалися від лупи, імпотенції, аденоми та простатиту, купували лотерейні квитки, мобільні телефони, туалетний папір, із задоволенням їли “Мівіну”, замовляли шафи- купе, прасували сорочки, перевіряли зуби на карієс посеред лісової галявини... Старенькі занудьгували. Реклама тривала безкінечно. – А ми із Серафимою Миколаївною вирішили об’єднатися,’- раптом сказав Павло Петрович. – Тепер будемо жити разом. Нам дають ту велику кімнату, що лишилася від Велимира Зарецького, Царство йому Небесне... – Правда?! – зраділа Стефка. – А я вже давно помічала, як ви погарнішали, пані Серафимо, гіросто – розквітли. Думала, що від тих нових вітамінів... – Від тих вітамінів ніякої користі, – заперечив Альфред Вікторович. – Це все – кохання. Старе кохання – як старе вино... Достатньо одного ковтка, щоб захмеліти. Серафима Миколаївна сором’язливим рухом поправила брошку на своєму комірі, і її обличчя зненацька вкрилося справжнісіньким рум’янцем. Павло Петрович взяв її руку, повернув долонею до себе і поцілував у зап’ястя: – Найдивніше, – промовив він, – що ми стільки років пропрацювали в одному театрі! Вона тричі виходила заміж – і все не за мене.

А я чекав...

– Він чекав! – засміялася Серафима. – А як же ж твої п’ять шлюбів? До того ж, ми весь час сварилися, якщо пригадуєш. – А як було з тобою не сваритися, якщо ти була такою занозою? Навіть відібрала в мене Гамлета! Де ти бачила Гамлета – жінку?! – А Сара Бернар?! – відгукнулася з дивана Ляля Броніславівна. – Ви її бачили? Ви її чули в цій ролі?! – Бачили! Чули! – в один голос вперто вигукнули обидві дами. – Ну от, – з награною печаллю звернувся Павло Петрович до Стефки, – заноза і є заноза. Але гарна ж, чорт забирай! Стефка посміхнулася. – Я допоможу вам переїхати. Повідомите коли, – сказала вона. Нарешті почався фільм. Павло Петрович знову поцілував зап’ястя Серафими Миколаївни з такою ніжністю, що Стефка мимоволі погладила себе по руці в тому самому місці. Кілька хвилин вона тупо дивилася в екран на закам’янілі обличчя серіальних акторів. Це було антикіно, антимистецтво. Цей серіал (точніше – “ситком”, що означає ситуативна комедія) йшов по всьому світі за єдиною розробленою схемою, тільки змінювався антураж та імена головних діючих осіб. Хотілося б подивитися на того, хто розробив цю схему, і з диявольською впевненістю, що все населення планети – суцільні кретини, запустив по континентах, подумала Стефка. На екрані метушилася середньостатистична родина. У цьому разі – українська, хоча половина акторів, звичайно, запрошені з найближчого зарубіжжя. Під регіт, що лунав за кадром, актори виголошували різні нісенітниці, акцентуючи на ключових словах, як це роблять клоуни в цирку: “Добрий день, Біме! – Привіт, Боме! –

А чому в тебе такий сумний вигляд, Біме? – Тому що сьогодні померла моя улюблена морська свинка, Боме!”

– Я йому колись вибив квартиру... – сказав Павло Петрович, вказуючи на виконавця головної ролі – чорнявого хлопчину з вередливо вивернутими пухкенькими вустами. – Був дуже талановитий. Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить в білому “Мерседе- сі”... – Чому ж собі не вибили? – єхидно запитала Ляля Броніславівна. Павло Петрович насупився. Стефка знала, що він якраз був із тих, кого родичі привезли з мотивуванням “ремонт у квартирі”. – Мені і тут добре, – пробурчав старий. – Здійснилася моя мрія, – він кивнув у бік Серафими, – п’ятдесят років полювати за жінкою – то не жарти! – У мене теж здійснилася мрія, – підморгнув Стефці Альфред Вікторович. – Старі мартопляси! – незлобливо гмикнула Ляля Броніславівна. – Ваші мрії завжди були нижче паска! Тому й опинилися тут. Розплата за гріхи... Недарма ж акторів ховали за огорожею цвинтаря! – Лялечко, тобі це не загрожує! – парирував Павло Петрович. – Приїдуть твої дітки з далеких палестин, зроблять усе за вищим розрядом. Ляля Броніславівна дістала з кишені маленьку шовкову хустку і обережно приклала її до нафарбованих повік. – А про що мрієте ви, пані Лялю? – запитала Стефка, щоби залагодити ситуацію. Ляля Броніславівна замислилася. – Я? У мене все було... Можливо... Можливо, я б хотіла один раз почути оплески. Як тоді, коли я грала в “Священних чудовиськах”... А ще хотіла б зустрітися зі своїм чоловіком. Там... – вона звела очі догори, – я б запитала його, за що він мене не любив... Стефка почула, як у кімнаті для нянечок задзеленчав дзвінок виклику і зітхнула з полегшенням, ніби сама була в чомусь винна перед старенькою, зіскочила з підвіконня і побігла на дзвінок. Чула, як разом загомоніла аудиторія, як усі почали втішати й смішити Лялю Броніславівну, а потім коридором полинув голос Альфреда Вікторовича: “Кто может сравніться с Матільдой моєй!!!” У кімнаті Стефка побачила, що маленький ліхтарик загорівся під номером Едіт Береш. ...”- Я впевнений, що ти ходила вулицями з букетом жовтих квітів у руках... – Це правда. Але мене піхто по них не знаходив......і тоді ти вийшла до мене з курятника з білосніжним яйцем, що світилося в твоїх руках, як магічний кристал.. – ...це було яблуко Єви... Лише спокуса,...” Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають. Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка і якого кольору повинен бути коктейль “Серце Парижа”, і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на металевих обличчях.

Розділ двадцять третій Про що говорили ЕдІт Береш і Стефка

– Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину? – Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або... автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе. – Що ж робити, коли настає ця зневіра? – Залишатися собою, не мімікрувати під цей загальний стандарт. – Як? – Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О, я знаю, що таке цей біль, знаю, що відчуває людина, коли їй у серце встромлено ніж... Але, повір: із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш, що – вижила, вистояла, не зламалася, не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом. А потім, через певний проміжок часу, ти дякуєш Богові, що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо, як усе склалося далі... Але йдучи вперед – адже життя довге! – зрозумій: будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі – я боюся догматів, а в найвищому і найпростішому. Смертний, як і дитина, може віддати її за нову яскраву іграшку (і не треба звинувачувати його в цьому, адже всі ми – не святі), а Бог – збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах, які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене, дали сили і... прощення. – Але чому ми повинні так страждати? – А це вже наша природна сутність! І нема на те ради... Баби – дурні! Ми бачимо тільки те, що хочемо бачити. І чуємо те, що хочемо чути, тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі, це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко... – Ви знали Коко Шанель?!! – Знала, знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш, що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала... І вже не розповім. Тільки тобі. Але – що?.. Незбагненна річ: я, сидячи тут, часто згадую, як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим... Бо він і досі зі мною. Життя, зрештою, зводиться до деталей. Мабуть, Габріель згадала б свої ножиці, які завжди носила із собою... Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те, як складеться моя... Габріель розповідала мені про Артура Кепела – єдиного чоловіка в її житті, якого вона любила по-справжньому. О, це був|врафінований аристократ-англієць, у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі в палаці Руайо. Коли ця жінка – горда, різка й незалежна – говорила про нього, я бачила, іцо її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: “До біса!” – і гнівно лущила щипцями панцир лангуста (ми сиділи в “Куполі”)... Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу – Діану Лістер, а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі, лорди, герцоги, пери, поети, художники, офіцери та генерали... Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те, що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: “Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять – пропаща жінка. Вона може спокійно померти”. – “Якщо вас люблять, чому ви – сама?” – запитала я. “Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте, що я йому відповіла? – Герцогинь багато, а Коко ІІІанель – одна!” Проте я думаю, що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча, можливо, я просто старомодна... Успіх, слава, гроші, прихильники – це може йти лише на доважок. Причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки – кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, “знайти рай у курені”. Який потім, на жаль, може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все – навіть після великого краху – поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так не- аередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність, залишаючись наодинці зі своїми спогадами, невирішеними питаннями, які лишаються з жінкою до старості. Можливо, це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: “За що він мене не любив!..”) Коли я це зрозуміла, перестала звинувачувати жінок у будь-чому. – Чому життя таке несправедливе? – Мати Божа, що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати цдд цим. Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! – Тоді... чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають, що ви живете в Америці на власній віллі! – Не сміши мене, дитино! Крім манної каші, я ще п’ю чудову каву, яку ти приносиш, сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє – зі мною! Ти думаєш, я тут сама? Погано ж ти мене знаєш! Якби ти мала уяву, то побачила б тут, біля мене, купу людей. Ще й яких! Шекспір, Данте, Пастернак, Булгаков, Маланюк, Сара Бернар, Габріель, Сартр, Кокто, Моді, Ахматова, Багряний – їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось... Помовчмо трохи... Я втомилася... – Едіт, у вас колись був... срібний хрестик?.. – Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик... Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую. – Чому? – О, це довга історія. Хоча й коротка... Коли я відбувала покарання, якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з най- необхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби, волосся, нігті, підшкірний жир на обличчі, як Марія Капніст... А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю, я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине, що в мене було на той час... Десь він зараз, мабуть, є. Речі живучіші за людей. – Він зовсім поряд, Едіт... Тут, за три кімнати від вашої. – Тобто? Що ти верзеш, дитино? – Цей хрестик поряд. Він – на Леді Ні- жиній. На Ользі Сніжко. Вона тут... Вона не краща за вас, Едіт! Тому... тому, що така ж гарна, як і ви. Але не така сильна, як ви... Розділ двадцять четвертий Що залишилося за кадром розмови і про що автор дізнався” від Стефки за кілька років потому “Я сказала це і... розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Дивно – чому я?! Чи то була захисна реакція: боялася, що від мого повідомлення в Едіт станеться серцевий напад і перебрала його на себе бодай таким відволікаючим маневром. А насправді – я плакала від жалю, від того, що світ ніколи не може стати досконалим, а час ніколи не повертається назад. Я плакала, схилившись над своїми колінами, а Едіт тихо гладила мене по голові. Гладила доти, доки я відчула, що... плакати під цією невагомою рукою в тонких синіх судинках стало приємно й не страшно. Це відчуття було трохи схоже на те, коли в тобі розколюється горішок. Мабуть, це був якийсь другий етап мого прозрівання. Вдосконалення? Дорослішання? Не знаю, як це все назвати... А ще мені було лячно поглянути на Едіт. Я думала про те, що побачу в її очах. Здивування? Розпач? Гнів? Біль?.. Коли я підняла обличчя, побачила, що... – Ви смієтесь?!! – От бачиш, дівчинко, виявляється старість – це ще не кінець... Ти сказала – Леда?

Вона тут?! І ми щоранку їли одну й ту саму кашу? Господи, що за іронія долі! От справжня колізія для сценаристів! Театр! Господи... Михайло мав рацію: десь там, на місячній доріжці ми всі маємо зійтися – Пілат і Ісус, Майстер і Маргарита. Але це все – висока поезія... Зустрічаються там і набагато мізерніші істоти – такі, як Леда й Едіт, звичайні смертні, не вигадані жодним майстром...

– Ви можете зустрітися зараз! – Я маю подумати, чи варто... Мені вже зовсім не кортить видряпати їй очі чи зіпсувати завивку – це все нікчемна маячня! – усміхнулася Едіт Береш. – Але не бійся, я думатиму недовго. У мене вже немає часу на довгі міркування. Хоча ні! У мене попереду – вічність. І не рюмсай, я цього терпіти не можу! Допоможи краще перейти в ліжко. Я обережно взяла стару актрису під руку. Фотель гойднувся і заскрипів. Я оглянулася, і ця мить у пам’яті закарбувалася картинкою: біле широке вікно без фіранок, скло, вкрите тоненькою сіткою інею, за якою казковою декорацією вимальовується засніжений парк, і на цьому білому тлі – старий чорний фотель. Чомусь у цю мить серце моє стислося, і я постаралася скоріше зморгнути цю картину з очей. Але вже знала: вона – в мені. І я згадуватиму її часто. Так буває. Розрізнені й на перший погляд незначні епізоди, що раптом вириваються з контексту життя, ніби їх висвітлює ліхтарик, набувають набагато більшого значення, ніж будь-яка важлива подія чи урочистість. Актриса вперше при мені залишила свій фотель... Едіт Береш помітила мій погляд. – Якщо у тебе немає відрази до цього старого мотлоху, – сказала вона, – забереш його до себе. Потім... Так мені буде спокійніше. Я не стала говорити щось на кшталт: Боже, про що ви кажете! Я просто кивнула головою. – І не рюмсай! Я поки що тут і нікуди не збираюсь. Я ж казала – поки не зустріну Леду Ніжину – дзуськи! Хоч бач, як вийшло... Тож, мабуть, уже час... – У такому разі, я вас не познайомлю! – Ні, дитино. Все йде, як годиться. Знаєш, мені спала на думку дивна річ: ми з нею могли б бути подругами, якщо вона така, як ти кажеш. Бідна дівчинка, уявляю, як їй було важко... Та ще й я надсилала лілеї!.. Зніми-но ту фотокартку. Сховай кудись. Чи візьми собі. Вона мені більше не потрібна! Зніми і дай я подивлюсь на неї востаннє. Я відкріпила фото Ольги Сніжко від стінки, подала їй. Едіт піднесла світлину до очей. – Тепер я знаю, чим закінчується старість, – сказала вона після глибокої паузи. – Поверненням у молодість! – вона посміхнулася: – Якби ж тільки не ці кляті дзеркала! Я підіткнула їй ковдру й відчула дежа вю: так само нещодавно я вкривала Леду Ніжину... Я подумала про те, про що міркувала раніше – про паралельні світи, які часом перетинаються, і про помилковість аксіоми Евкліда, а ще – про Троянду Світу Данила Андреєва, до якої прийшла через просту випадкову думку про геометрію. Книжку мені дав почитати Ед... Нас змалечку вчили, що матерія – все, що можна побачити, помацати, купити, продати – поза свідомістю. І тому над цією свідомістю, як над тонкою ефемерною субстанцією, пророблювалися надзвичайні за своєю інквізиторською сутністю досліди. Які, власне, мали “успішний” результат, наслідки якого – жахливо незворотні. Але завжди були.люди – яким тільки дивом вони з’являлися в часи загального розпачу і страху?! – котрі всупереч офіційним ученням доходили інших висновків. Розанов, Флоренський, Андреєв... У певні часи суспільного просвітлення їх підіймали на прапор і... робили модними. Мода зробила свою справу – Андреєв не був прочитаний і зрозумілий. Принаймні так, як того вимагає текст. Той, кого здіймають на прапор – стає прапором. Тільки тепер, коли світ здурів, а мода на розумні розлогі тексти відійшла, поступившись коміксам, можливо, знайдуться ті, хто стане не захопленим читачем модної книжки, а – послідовником, провідником, зрештою, зуміє доторкнутися ДО ВІЧНОСТІ... Я сказала про це Едіт. – Я читала цю книгу в рукописі, – несподівано сказала вона, – його розбирали шматками, розвозили у валізах під гнилою картоплею по різних містах, аби зберегти. Хоча все одно книгу довелося поновлювати... Дивно, але морок і страх породжує більше надзвичайних людей, ніж ситість і благополуччя. У дечому я з ним не згоджуюсь, але загалом, гадаю, він – провидець. І саме тепер збувається те, про що він говорив. Політика і мораль – несумісні. “Серце народу довіряє одному праведнику більше, ніж сотням сучасних політиків...” Хоча кого нині можна вважати праведником? Мені здається, у мій час праведників було більше. Принаймні я їх зустрічала – ТАМ. Вони пиляли ліс, а вечорами на нарах розмовляли про долі народів... На волі все перетворилося на слова і брехню. Тому я зійшла зі сцени. Тому я тут... А тепер іди, я, мабуть, засну. Я знову ретельно закутала її в ковдру, вкрила ноги пледом, поправила подушку. Я ще хотіла поговорити, адже так мало знала про світ. Я не могла вирішити багатьох питань, котрі лякали мене. Тепер я була впевнена, що з часом їх не поменшає – принаймні для мене. Можливо, набудуть складнішого змісту.

А мені хотілося вирішити їх негайно, ніби це мене, а не Едіт, підганяв час...

Що сталося зі мною, думала я, за якихось три-чотири місяці? Я втратила і віднайшла віру, перестала боятися побутових негараздів, переді мною відкрилися природа й люди, яких я почала жаліти, я зрозуміла, що не треба шукати любові, адже вона існує в кожному, як міцний горішок, котрий має розколотися рано чи пізно, і що ця любов може бути всеосяжною. Невже життя насправді – прекрасне, якщо перестаєш боятися його? Не знаю, не знаю... Мені треба було пройти ще багато кілометрів засніженою дорогою до того, щоб упевнено відповісти на це запитання. Так упевнено, як це зробила Едіт Береш. ...Я сховала фотографію в кишеню халата й ще раз кинула погляд на самотній чорний фотель біля вікна. Вечір напередодні зимових свят зробив зі мною казкову річ: “старий генерал” видовжився, виструнчився і відсалютував мені за всіма правилами військового етикету. Я усміхнулася йому і тихо-тихо зачинила двері...” Розділ двадцять гіятий За тиждень до Нового року ...Люди стояли в чергах за металевими візками. Ті щасливці, кому поталанило бути першими, брали одразу по два-три на всю родину. Довгі гомінкі вервиці ошалілих покупців вилися довкола кас. До Нового року лишався тиждень, але завбачливі громадяни закуповували необхідне вже зараз. “Скрізь тільки і чути розмови про бідність, про гроші, яких не вистачає, – подумала Стефка, спостерігаючи з вулиці шаленство за вітриною супермаркету. – Але навіть тут, у спальному районі, де головним чином мешкають лімітники та роботяги, під час будь-яких свят столи ламаються від харчів і напоїв...” Отже, справді – “Ха-ра-шо”?! Біля неї зупинилися дві огрядні тітоньки, вони почали порпатися в сумках, шелестіти пакетами, перекладаючи їх туди-сюди. Вони готувалися атакувати магазин. – Ніжки й голову візьмемо на холодне. Зробимо голубці, заливну рибу, котлети... – Язики будемо брати? – Ні. Язики візьмемо на Різдво. – Я як подумаю, що знову – обжирайлівка, то мені вже стає погано! Треба хоч зараз стримуватися. – І не кажи! Кілограми зо три я завжди набираю. Хоча й кручуся, як скажена: посуд, прибирання, гості. Божевільня! Отже, язики не беремо? – Ні. На олів’є та оселедця під шубою треба взяти те, що не зіпсується за тиждень. Мариновані огірки, цибулю... – Навіщо огірки? У мене банок п’ятдесят своїх. Я принесу кілька. Та ще купу всього. Ну що там у тебе, готова? – Готова! Ходімо! Там черга години на три! Люди подуріли!!! Жіночки ринулися до скляних розсувних дверей, з яких їм назустріч сунули ті, хто вже скупився – вони штовхали перевантажені візки до своїх авто. Майже всі виносили по дві-три величезних коробки різноманітної піротехніки з написом “Шалена вечірка”. “Останній день Помпеї*!” – усміхнулася Стефка. Вона ще стояла під магазином, вирішуючи, чи варто ув’язуватися в бій заради однієї пляшки шампанського... Кількість купленої населенням піротехніки яскраво свідчила про те, що зовсім скоро Новорічна ніч – одна з ночей, котра відзначена в календарі, як кінець і початок, – підірветься, злетить у повітря стараннями тисячі несвідомих Геростратів. Вони радітимуть вогню й вибухам, котрими зітруть на порох старий рік, вони кричатимуть і стрілятимуть вгору корками від шампанського. Вони чекатимуть нового щастя – побажання якого Стефка ніколи не могла усвідомити. ...їй ццдено закортіло повернутися в передмістя, в тишу парку і лісу, під дах Будинку, в якому вона вже почала розвішувати тонкі золоті нитки дощику – в кожній кімнаті під здивовано-зворушливими поглядами своїх під- леглих. Лишалося придбати двадцять маленьких сувенірів, які вона покладе під ялинку, і до кожного прикріпить якесь пророцтво, вигадане нею. А потім засяде писати сценарій. Він має бути ненав’язливим, пунктирним, але з обов’язковим закадровим текстом, із гарною непафосною музикою. А ще Стефці хотілося розшукати старі кіноплівки чи записи вистав, у яких грали забуті актори, щоб досконало відтворити те, що замислила. Ідею зі зйомками невеличкого документального фільму всі мешканці сприйняли “на ура”. Розмови про те, що в Будинку зніматимуть фільм, не вщухали вже кілька днів. У багатьох кімнатах висіли напрасовані сорочки, блузки, костюми, з шухляд та різних схованок під подушками та матрацами було витягнуто прикраси, з місцевої перукарні запрошено перукаря, котрий виконував усі забаганки поважних пань – фарбував і навіть колорував волосся, стриг, робив легкі хімічні завивки. Такої напруженої роботи в нього не було за останні два-три роки, адже місцева молодь надавала перевагу столичним закладам, а решті мешканок передмістя було не до зачісок. У Будинку пахло парфумами, фарбами для волосся, пудрою, лаком для нігтів, чоловічим одеколоном, загальне пожвавлення дивним чином вплинуло й на персонал: кухар несподівано почав вирізати з моркви, котру давав на сніданок до каші, загогулисті троянди і занурював зволожені краї склянок у тарілку з цукром, від чого на них з’являвся посріблений солодкий обідок. Директор особисто (зазвичай це робив водій) з’їздив у лісове господарство й вибрав величезну ялинку, яку поки що сховали за гаражем. Бібліотекарка та Старша медсестра поприносили зі своїх домівок ялинкові прикраси, нянечки із задоволенням вирізали з серветок сніжинки й наліплювали їх, де заманеться, і веселили тих, кого раніше називали не інакше, як пергюнтами та обдертими козами... Єдиною, хто не брав у всьому цьому участі, була пані Поліна. Стефка не могла умовити її вийти під час майбутньої вечірки до загальної зали. – Навіщо? Мені це не потрібно. Не хочу залишати свого “плювка у вічності”, як казала Раневська, – посміхнулася вона. – Але якщо хочеш зробити приємне – після всього цього дійства виведи мене в зимовий парк, як обіцяла. Хочу подивитися на сніг... Розділ двадцять шостий Вечірка в Будинку для самотніх акторів театру й кіно. Два хрести в блакитних вікнах Стефка стояла біля в’їзду в Будинок і час від часу поглядала то на годинник, то на яскраво освітлені вікна. Вона знала, що Ед приїде вчасно, як було призначено, після дев’ятої, але все одно хвилювалася, як справжній режисер перед прем’єрою. У залі, де довкола ялинки поставили столики, тривала обов’язкова урочиста частина. Вона була такою ж, як і торік, як і позаторік, коли агітбригада акторів різних театрів приїздила вітати старше покоління. Стефка чудово розуміла, з яким настроєм вони вирушають сюди щороку, аби виконати свій обов’язок: прочитати привітання від керівництва, показати кілька концертних номерів, відбарабанити пару новорічних віршів і з почуттям неабиякого полегшення повернутися до міста, обговорюючи дорогою кумедних старперів. Цього разу на двох мікроавтобусах привезли зірок нового телесеріалу. Вони по черзі виходили на середину зали, артистичними голосами з бездоганно відпрацьованою дикцією розповідали про зйомки, уникаючи дивитися на слухачів. Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу? Навіть якщо ця шуба колись зводила з розуму пів-Хрещатика... Стефка вийшла якраз у той момент, коли молода жінка почала декламувати монолог Мавки з “Лісової пісні”. Публіка слухала уважно, навіть прискіпливо. – Як поживає ваша мама? – наприкінці виступу раптом запитала зі свого місця Ляля Броніславівна. Актриса знітилася, з її обличчя зійшов професійний замериканізований оскал на всі тридцять два зуби. Вона поглянула в зал і побачила в третьому ряду руденьку жінку зі зворушливою завивкою довкола зморшкуватого обличчя. – Мама?.. Мама хворіє... – відповіла вона. – А ви знаєте мою маму?.. Ляля Броніславівна самовпевнено гмикнула і подивилася на всіх присутніх із таким виглядом, ніби закликала їх у свідки того, що вона, Ляля Броніславівна Горова, запросто могла знати саму королеву Вікторію! – І маму, і тата, і бабусю! У вас же театральна родина. Хто ж її не знає?! – Бабусі й батька вже нема... – Шкода. Бабуся ваша була гарна в “Циганці Азі”, її навіть порівнювали із Занько- вецькою та Ужвій! ...- Правда? – дивується актриса. Задоволена справленим враженням, Ляля Броніславівна вказує на свій чорний оксамитовий шалик, гаптований стеклярусом: – А це, до речі, її подарунок. Ми колись обмінялись: я їй – роль свою віддала, бо тоді захворіла, а вона мені цей шалик... ...Актриса наближається до столика й Ляля Броніславівна королівським жестом скидає з плечей накидку. – Бери, це належить тобі! Бабуся б зраділа... Актриса бере накидку, затискає в руках, гладить, підносить до обличчя, занурюється в запах – шалик трохи відгонить пліснявою, чимось гіркуватим і водночас солодким, пряним у чимось давно минулим і таким рідним... Актриса сідає поруч, Ляля Броніславівна підхоплюється, біжить до своєї кімнати, повертається з об’ємним фоліантом. У ньому жовті фотокартки, афішки та вирізки з газет незбагненної давнини. Обидві із зацікавленням схиляються над альбомом... Павло Петрович із Серафимою Миколаївною пригрівають за своїм столиком кучерявого молодика з вередливо вивернутими пухкенькими вустами – того самого, гцо нині їздить на білому “Мерседесі”. Він дякує за вибиту Павлом Петровичем квартиру і чемно цілує руку Серафими Миколаївни. З Альфреда Вікторовича можна писати картину “Аенін і діти”: в оточенні молодих колег віну як завжди, сіє афоризмами, фонтанує гумором у наспівує уривки з арій і час від часу у забувши у дг і для чого там перебуває, вимагає принести карти для гри в преферанс і чарку горілки зг сльозою. Ольга Яківна Сніжко – у своєму улюбленому білому кольорі – гордо посміхається і ревно роздивляється вбрання молодих актрис... Актриси мліють у перешіптуються про те у що це – самаАеда Ніжина, зірка й примадоннау яких нині вже немає. Поруч із Ольгою Яківною вільне місце у але на столі – два бокали з шаманським... Посередині зали розкинула віти духмяна ялинка. Під нею на стільці сидить Завідувач культмасовим сектором і тихо награє на баяні мелодію Аеграна з “Шербурзьких парасольок”... ...А біля воріт стоїть Стефка, змальовуючи в уяві всю цю ідилію. І її замітає снігом. ...На темній трасі зблиснули фари. Машина їхала нечутно. Здавалося, що це два ока виринають з-за снігової завіси, наближаються, збільшуються і тривожно дивляться на маленьку чорну постать, котра відважно вийшла на середину дороги. Машина обережно загальмувала на відстані простягнутої руки. А якби це був не я?!! – Але ж це – ти! – Господи, ти зовсім змерзла, руки крижані, сідай скоріше – доїдемо до порогу... – Ні, н? треба псувати сніг. Дивись, як замело. Постав машину тут, біля воріт. У нас ще є час... І мені зовсім не холодно. Вони пішли по стежці, що вела до Будинку. Вона була розчищена, обабіч неї повиростали досить високі снігові стіни, а далі, там, де росли дерева, килим був первозданним, на ньому рівними прямокутниками лежали відбитки освітлених вікон – на снігу вони фосфорували блакиттю. Стефка подумала, що саме за цими нереальними вікнами і відбувається те, що вона уявляла кілька хвилин тому – життя іншого виміру. Вона взяла Еда за руку і повела крізь замети до дерев, до блакитних прямокутників на снігу. Не домовляючись, обережно, щоби не порушити поверхню, вони лягли поруч навзнак, розкинувши руки. Два хрести на блакитному висвітленому тлі в чорній облямівці ефемерної віконної рами. Дерева вгорі переплелися своїми довгими пальцями і закільцювали над ними небесний простір, утворивши ажурну баню. У синіх і чорних вітражних проміжках між гілками висіли зірки. Небо схоже на черево вагітної зсередини, подумала Стефка, а ми – зародки. Ми не знаємо, що на нас чекає в майбутньому і тому тримаємося за 188 минуле, вважаючи, що воно було найкращим, адже все в ньому вже є прочитаним і зрозумілим. – Не плач... – сказав він. І почув у відповідь відчайдушне: – До біса! ...Подвір’я освітилося. Двері Будинку відчинилися, випускаючи гостей. Директор в одній сорочці вийшов на поріг, проводжаючи делегацію. Стефці здалося, що він увесь час кланяється, ніби японець. Не вистачало хіба що молитовно складених долонь. Агітбригада бадьоро прокрокувала стежкою повз Стефку та Еда, схованих за брилами снігу, в їхній бік хтось стрельнув недопалком і Стефка затулила рот долонями, щоб не розсміятися. – Слава тобі, Господи, відбули... – сказав чоловічий голос. – А мені їх жаль... – відгукнувся жіночий. – Ха! Та це ж – павуки в банці! – А ми хіба інші, Дмитрику? – О! А ми – акули шоу-бізнесу! Ще гірші! Поїхали до мене горілку пити! У цій богодільні не наливають! Всі засміялися. Грюкнули дверцята авто, зашелестіли шини... – Час! – сказала Стефка, обтрушуючи з себе сніг. – Офіціоз скінчився! Починається друга серія!

ЧАСТИНА ДРУГА

“ЗІВ’ЯЛІ КВІТИ ВИКИДАЮТЬ”

Я люблю мить, коли вставляю ключ у замкову щілину. Мені приємно відчувати, що цей дім належить тільки мені. Я переїхала в передмістя, хоча ось уже зо два роки не працюю в Будинку для самотніх акторів театру і кіно. Проте я заходжу туди щодня, щоб принести яйце Альфреду Вікторовичу, щоб посидіти в чолі зі своїми “молодятами” – Серафимою Миколаївною та Павлом Петровичем, щоб поговорити з Лялею Броніславівною... До міста я виїжджаю не часто, хоча нещодавно навчилася водити. Мені подобається жити тут, посеред тиші й дерев, у власному домі. Щоправда, він надто маленький для того, аби називатися домом: кухня й кімната. Але кухня не схожа на звичайну: плита відгороджена розсувною дерев’яною перегородкою, у центрі – круглий стіл зі скляною поверхнею на мідних вигнутих ніжках, довкола нього крісла. Кухня досить велика. На столі – комп’ютер, папери, газети. Якщо приходять гості, це все прибирається. Я розстеляю яскраво-са- латову скатертину, ставлю такий самий веселий чайник і зелені філіжанки. На стіні в кухні (вважайте – вітальні) висять картини, ікони і фотографії... Тут мені затишно. У кімнаті на стінах висять ткані килими з гуцульським орнаментом – чорні, червоні, жовті геометричні візерунки. Я люблю геометрію. Хоча в шкдлі мала з цього нудного предмета тільки “трійку”. Тепер я знаю, що через точні науки можна дійти до бозна-чого, до будь- чого... До осмислення світобудови, наприклад. Біля вікна в кімнаті стоїть крісло-гойдалка, фотель-генерал. Я ніколи не сідаю в’ нього і нікому не дозволю це робити. Він достатньо напрацювався в минулому столітті, тож нехай відпочиває. Коли я приходжу додому, завжди кажу йому: “Вітаю вас, мій генерале!” Часом мені здається, що крісло погойдується у відповідь. Сьогодні я зібралася працювати, адже маю велике замовлення. Але спочатку я варю каву. Поки за перегородкою повільно пхикає кавоварка, я дивлюсь у вікно. Там падає сніг. Чисто й тихо у світі. Так чисто й тихо, як буває тільки взимку або часом всередині тебе – трохи зліва від серця і трохи нижче, там, де міститься той 21 грам, на який худне людина, коли вмирає... Мої 21 грам – на місці. І я їх досить добре відчуваю. Коли я доп’ю каву і надивлюся на сніг, почну працювати. Телефонний дзвінок. Довгий – міжміський. Переплутала – міжнародний. – Тут дощ... – каже знайомий голос. – А в нас сніг, – відповідаю я. – Коли твій літак? – питає слухавка. – На тебе всі чекають... Завтра церемонія нагородження. Не хочу стояти на сцені без тебе! – Я не приїду, – кажу я. – Я там здохну, ти ж знаєш. – Але ж ми повернемося разом! І це – твоя перемога! – Це моя поразка! – кажу я. – Я цього не хотіла. ВОНА цього не хотіла. Тому я маю зараз засісти за роботу. Це буде зовсім інше кіно... – Я тобі вірю. Але зрозумій – це твоя перемога. І ЇХНЯ також. – Кого ми перемогли, дурнику? Пауза. – Час. Забуття. Старість. Брехню. Себе. Решта нас не повинна обходити... Пауза. – У нас сніг... – кажу я тихо. – Я ще застану його. Я повертаюся на Різдво. Вже взяв квиток. – А я... здала свій. – Яв цьому не сумнівався. Просто дуже закортіло побродити з тобою по Єлисейських Полях. Купити тобі сукню, тістечка... – Як поля? – запитую я. – Тут зовсім – немає квітів і дерев, – сміється слухавка. – Самі ресторани й бутики. – Ну й до біса! – кажу я. – До біса ці поля, якщо на них немає квітів і трави! – До біса! – луною відгукується слухавка, і знову зависає пауза. – Знаєш, – кажу я, – здається, я скучаю за тобою... І кладу слухавку. Мені треба зосередитися. Я заплющую очі. Бачу засніжений парк. Бачу ніби зверху – з вікна другого поверху. ...Внизу повільно йдуть по снігу дві жінки – стара й молода. Молода підтримує старшу під руку. А потім відпускає і відходить. Тому, що неподалік темніє ще одна постать. Молодій поруч із ними – не місце. Я не чую їхніх голосів, не уявляю, що вони можуть сказати одна одній. Що? Треба подумати... Ці дві жінки ніколи не бачились. їхні шляхи перетиналися лише у викривленому просторі – на екрані, на шпальтах газет, у плітках, на сторінках енциклопедій. Вони все життя вважали, що ненавидять одна одну. Але ненависть швидше здатна шукати зустрічі й помсти, ніж шляхетність. У прямолінійному світі Едіт могла б носити у своїй сумочці пляшчинку із кислотою – на випадок несподіваної зустрічі. О, я б чудово могла це уявити, судячи з її зовнішності. Хоча обличчя часто бувають оманливими. За саркастичною

посмішкою, різким тоном, самовпевненістю, брутальністю криється тонка субстанція, котра б не вижила, не вистояла без цих захисних реакцій. А весь єлей світу зібрано на язиці святенників.

Стоячи одна проти одної через стільки років, про що вони можуть говорити?! ...- Знімай, будь ласка, знімай... – шепоче Стефка Еду, і він береться за камеру, спрямовує червоний вогник на дерева, на дві маленькі постаті, що стоять одна проти одної. – Дивись, знову пішов сніг... – каже він. – Боюся, що їм там холодно. Я спущуся! – каже вона.

• •

– Не треба. їм не холодно зараз... Можливо, вони мовчать. Дивляться одна на одну. Довго. У їхніх поглядах – нічого, крім співчуття. Потім – о, я майже впевнена в цьому! – одна з них усміхається своєю іронічною посмішкою. Але я знаю: ця іронія стосується насамперед її самої. Та, друга, розуміє це, і її збентежений погляд теплішає. Вона теж усміхається. Довірливо й відкрито – так, як можуть усміхатися лише діти, старі й божевільні. Здається, вона береться за серце – невже їй раптом стало зле? Ні, вона розстібує потерте пальто, вовтузиться з теплою білою хусткою – це для неї величезне напруження сил. Вона витягає з-під хустки і светра хрестик, намагається зняти його з шиї, ланцюжок заплутується в хустці, у волоссі, псує новорічну

зачіску. 1а інша зупиняє 11 жестом. Можливо, вона каже: “Не треба! Він належить тобі!”

Більше їм немає про що говорити. Тому, що вже все сказано між ними. Розписано, як за сценарієм. Але – не моїм. Це вже точно. ...Ефект супарої плівки, шипіння, подряпини... М’яке теракотове світло, напівтемрява... Посеред зали під розкішною ялинкою сидить кумедний лисий чоловік – він натх- ненно награє на старому баяні мелодію Аег- рана з “Шербурзьких парасольок”. У центрі танцює пара. На ньому чорний костюм, замість краватки – грайливо пов’ язана картата хустка (можливо, навіть – величезний носовичок) у вона в червоній блузі (такий крій років двадцять тому називали “летюча миша”), під коміром – яскрава чеська брошка, у теракотовому світлі вона спалахує, немов діамант. Напівколом стоять столики. Обличчя. Великим планом. – Вже знімаєте?! Можна? А про що говорити?.. Мені тут усе подобається. Годують добре. Ось наш директор... – Куди мені сховати руки?.. Так – нормально? Отже – я народилася,... – ...коли після прем’єри ми під’їхали до під’їзду і я вже мала виходити з авто, він раптом з усієї сили грюкнув дверима і скомандував водію: “На вокзал! Швидше!” Це було схоже на викрадення, на божевілля. У мене перехопило дихання, я тремтіла й почала читати молитву... – Мезгір покинув Купаву заради Снігу- роньки, Аель відрікся від Снігуроньки заради Купави. А Снігуронька розтанула... Так все заплутано в цьому житті... Вона більше нічого не може сказати. І не скаже... Пам’ять поволі відпускає її. Туди, де вона – молода і прекрасна – стоїть у колі місячного світла і тане в ньому... Туди, де вона огортає оголені плечі хутром і маскує печальні очі вуалькою, а фотограф каже їй: “Усміхніться – зараз вилетить пташка!” А потім каже: “Знято!” – і світлини красуні з холодною завивкою розкуповують школярки. І мріють про таке ж яскраве святкове життя. І не здогадуються, що юна і прекрасна Леда вже померла у квітах... Можливо, я теж хотіла б померти у квітах – тих, які надсилали б мені після кожного вдалого сценарію. Але я не така романтична і не така слабка! Дзуськи! ...Острівець тьмяного світла з ялинкою посередині. Праворуч від зали – темний тунель коридору. У ньому тихо. Молода жінка з довгим розпущеним волоссям змахує рукою: “Мене – не треба. Не знімай!” – усміхається, йде коридором і розчиняється в його колодязній глибині. Чому ти залишив цей кадр? Ми так не домовлялися. Не збираюся таким чином плювати у вічність. Це мене більше не цікавить Я волію бути поза кадром. Я ненавиджу лицедійство. Ненавиджу будь-яку залежність – від обставин, грошей, непотрібних і нав’язливих людей, від власних комплексів, від спогадів. І тому я хочу писати власний сценарій. Але так, щоб трохи чути іншого СЦЕНАРИСТА і йти за ним. Хоча він буває надто сентиментальним. Як життя. А сентиментальність нині не моді... ...Камера прямує за нею, туди, де в самому кінці темряви яскравіє біла прямокутна пляма. Це – екран. На ньому – жінка в білому костюмі з джерсі. Репортери, люди в чорних костюмах, аеропорт Орлі. Архів Дер- жфільмофонду. Жінка з тонким профілем, пряме чорне волосся... Море квітів. Натовп коливається, як вода у відрі, заступає собою жінку. Поглинає її. Великий план, усмішка... Більше нічого. Скільки не шукала – тільки цей кадр. Більше – нічого... ...Прибиральниця змітає з підлоги конфетті. І вмикає телевізор у холі. Вмикає тихенько, аби не потривожити мешканців. У них сьогодні був гарний вечір. На екрані – Пугачова, Гал- кін, Кіркоров, Задорнов і Петросян... Невже так буде вічно, думаю я, невже я не вигадаю чогось іншого?.. Я натискаю на кнопку, й екран комп’ютера освітлюється блакитним світлом, а потім на ньому виникає заставка: засніжений парк. Той самий... Розділ останній Сила трьох ножів – Ну що, добре повеселилися наші нарциси? – посміхнулася Едіт Береш, коли Стефка увійшла до її кімнати. – А я, мабуть, погарячкувала з нічною прогулянкою... Мені нині й до крісла не дістатися. Бач – лежу, як колода. Так і треба. Скільки ж можна? Фотель забереш собі, як обіцяла. Іди, відпочивай. І добре повеселись на свято. – Я буду тут, із вами! – сказала Стефка. – Господи, які дурниці! Хочеш, щоб я витратила останні сили на те, аби запустити в тебе капцем?! Геть! І випий за мене келишок! Колись я так любила брют! – Можливо, ми все-таки зможемо прогулятися парком? Я вам допоможу... Там так гарно! Там такий сніг... Я хочу познайомити вас із Ледою... – Дівчинко, – каже Едіт, – навіщо ворушити пам’ять двох нікчемних старих? Це не мудро. Іди. Завтра – свято, і три вихідні попереду. Скористайся цим із розумом. А я постараюся дочекатися тебе. І не забудь привезти мені тютюн. Той уже скінчився. Добраніч! – Добраніч, Едіт! – І запам’ятай, що я тобі скажу... – Чому так довго? – запитав Ед, коли вона вийшла на вулицю. – Чому ти сама? Стефка мовчала. Вона думала про те, що сказала їй Едіт Береш: “Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч би яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій (тут вона всміхнулася своєю іронічною посмішкою) – щоб боронитися від ворогів!..”