Зів’ялі квіти викидають

Стефка дивилася, як вона йде довгим коридором, похитуючи головою на всі боки – чи то від старості, чи то від споглядання захопленої публіки. Якої не було...

Розділ сьомий Стефка їде додому

– Підкинути? – зупинився біля Стефки допотопний газик, і з вікна визирнула завжди задоволена пика водія Славка, сина Бібліотекарки. – Я саме їду в місто. До речі, на дискотеку. – На державному бензині?! – єхидно додала Стефка. – Тебе це не обходить! Сідаєш чи ні? Стефка тоскно поглянула на дорогу, на яку

вже спадала вечірня імла: двадцять хвилин лісосмугою до автобуса, ще сорок – до найближчої станції метро...

– Знову будеш хапати за коліна, як дідуган? – Не буду. Даси п’ятірку – тож не буду. – Ого! – обурилася Стефка. – Із чужих беру двадцятку. Так що – сідай, поки не передумав. І Стефка сіла. Газик рушив і поволі поповз розмоклою осінньою дорогою, як жук-гнойовик. Стефка примружила очі. Її ноги гули, немов камертон, відгукуючись на какофонію сьогоднішньої метушні. Вона знала, доки не влізе в теплу ванну, вони не перестануть огидно нити. Раніше, коли вона не працювала, такого, звісно, не було. Вона лежала вдома з книжкою чи сиділа на останньому ряду на репетиціях, які проводив її чоловік, аж поки він наказував: “Іди вже додому. У мене ще купа справ!” Купа справ зазвичай закінчувалася під ранок, коли змучена Стефка програвала в своїй уяві всі сцени власної страти – від відрубання голови в “Марії Стюарт” до замурування живцем в “Аїді”. – Чого засумувала? – почула голос Славка. – Просто втомилася... – Зрозуміло, ця робота не для таких, як ти. Чого тебе сюди взагалі поперло? Я хоч маю навар та живу неподалік... До речі, можемо колись удень забігти. У мене купа касет, відик, музон різний... Ти ж вільна пташка. А організм, мабуть, вимагає свого? – Вимагає, – згодилася Стефка, яка віднині вирішила завжди бути відвертою, – але не від тебе! ...Лісосмуга закінчилася, й авто виїхало на трасу, обабіч потяглися рівні ряди високих сосен, вдалині сяяли вогні міста. На дні порожнього Стефчиного серця дзенькнула монетка круглого рівного місяця, що світився прямо над вікном газика. Цей брязкіт рикошетом віддав у мозок, дістався шлунка, пронизав нирки, печінку й решту нутрощів. Таке з нею тепер траплялося доволі часто. – Мерзнеш? – запитав водій, побачивши, як вона здригнулася. Відірвав одну руку від керма й поплескав її по коліну, не відчувши ніякого живого зустрічного поруху, поквапився знову схопитися за кермо: “Подумаєш – Снігова королева!” Та, дякувати Богу, довіз до самого під’їзду, взяв п’ятірку, ще раз без особливого ентузіазму запропонував поїхати на дискотеку й покрутив пальцем біля скроні услід. Вдома Стефка залізла до омріяної ванни з книжкою в руках. Вона завжди читала, лежачи в теплій воді. Цього разу вона ледь утримувала в руках величезний фоліант, котрий придбала колись на книжковому ринку, “Енциклопедія радянського кіно”. Книга була старезна, допотопна, пожовкла, видана в середині сімдесятих, і могла запросто вважатися антикваріатом. Вологими руками Стефка почала гортати її. Літера “Б”... Пропустивши сторінок зо п’ять і вже втративши будь-яку надію, вона нарешті наштовхнулася на це ім’я – Береш. Едіт Береш. Почала читати”Береги Едіт, (Р. н. 1914. Рік смерті – невідомий ) – актриса театру та кіно. Після гучної слави в 30-х роках та кількох поїздок за кордон, була репресована (1947 рік). Реабілітована в 1953-му році. В кіно більше не знімалася, присвятивши себе театру. Після 1960 року закінчила свою творчу кар’єру, займалася викладацькою діяльністю. У середині сімдесятих – за непідтвердженими даними емігрувала до США. Фільмографія...” Далі йшли невідомі Стефці назви давно забутих кінострічок. Отже, якась Едіт Береш – не вигадка. Вона була, існувала, й пані Поліна, мабуть, добре ЇЇ знала. Цікаво було б розпитати... І Стефка знову взялася гортати недолугий словник, у якому скупі відомості про акторів чергувалися з величезними статтями про перемоги й переваги радянського кінематографа. Якщо під прізвищем Едіт Береш не було ніякої фотографії, то під іменем “Леда Ніжина” красувалася та сама світлина, що висіла в кімнатах обох мешканок Будинку. “Ніжина Леда (псевдо) справжн. – Ольга Сніжко. Р. н. 1919. Народна артистка СРСР, заслужений діяч мистецтв, у середині 60-х – депутат міськради. Донька відомого політичного діяча Якова Сніжка. У кіно та на сцені втілила незабутні образи радянської жінки-трудівниці, хоча глядачу найбільше запам’ яталася в ролях характерного плану...” ...Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їхніх тремтячих руках, купують надчуттєву, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді паралельні світи зовсім поряд.

І для того, щоб спостерігати за ними, не потрібні жодні рамки і жодна техніка! Кожна людина живе в своєму власному світі, йде по своїй прямій. А якщо прямі перетинаються – це відбувається десь там, високо вгорі, й завдяки тому, що, як казав Галілей, Земля обертається, або ж за теорією Лобачевского про перетин паралельних прямих у викривленому просторі. П’ятий постулат Евкліда про паралельні лінії, що ніколи не перетинаються, намагалися спростувати лише чотири математики дев’ятнадцятого століття: у Німеччині – Гаусс, в Україні – Швейкарт, у Росії – Лоба- чевский, в Угорщині – Больяї. Але перший злякався своїх висновків і заховав їх у стіл, праця другого про астральну геометрію не отримала розголосу і визнання, третього осміяли, а четвертий загинув на дуелі...

Світ легше сприймати в одній пласкій проекції. Його багатовимірність може тільки пригнітити вразливі натури. У багатовимірному світі паралелі здатні переплітатися, заплутуватися, виробляти такі кульбіти, від яких... монетка місяця зривається з неба й відбувається той болючий рикошет. Коли світ лежить в одній площині, як на долоні – жити набагато простіше. Тоді все сказане не набуває іншого змісту, крім того, що є висловленим. У багатовимірному світі – у всій його неосяжності – слова втрачають усякий сенс, вони – ніщо. І якщо Слово є Бог, це означає, що Слово є мовчання. Адже ніхто не чув Його голосу. Так ,ни приблизно так міркувала Стефка, ніжачись у ванній. Останнім часом її відвідували ось такі різні й не дуже зрозумілі думки. Швидше за все, таким чином вона інтуїтивно шукала всередині себе той куточок, у якому не віддавався б той болючий рикошет. Так хвора людина безкінечно крутиться на ліжку, аби знайти положення, за якого не відчуватиме, як ниють її хворі органи. А Стефка відволікалася на ось такі міркування. Відчувши себе лінією на папері, вона чітко уявила поруч із собою всі інші лінії, які існували автономно. І їй страшенно закортіло змішати їх в одну купу, в клубок, усупереч усім законам евклідової геомет- • ••

ри.

Але паралелі могли перетнутися лише в ілюзорному світі. У тому, в якому жила собака- Стефка... І якась невідома їй Едіт Береш, від якої не залишилося жодної світлини, і та, що померла в квітах – Леда Ніжина, юна і вродлива.

Розділ восьмий Едіт Береш. Костюм із білого джерсі

Навпроти Будинку – через дорогу і трохи вбік – стоїть маленька каплиця. Мені туди не дійти. Я бачу її з вікна. Цього досить. Щоранку на подвір’я приходить висока черниця з полотняним мішечком. Вона стає посередині заасфальтованого майданчика і починає годувати голубів. Черниця висока, сухорлява. Коли вітер розвіває її вбрання, здається, що воно надягнуте на довгу безтілесну палицю. Вона дістає з мішечка пригорщу крихт і кидає собі під ноги. Спочатку це видовище розважало мене й навіть розчулювало, поки одного разу картина змінилася: я побачила чорну постать в оточенні тисячі сірих пацюків, що копирсаються біля її ніг і ось-ось почнуть дряпатися по ній угору – до блідого обличчя, щільно закритого чорною хустиною. Мене знудило. Я не люблю голубів. Чому, чому в мене така огида до цих тлустих круглогрудих істот? Коли в моїй голові виникають якісь запитання, я мимоволі відштовхуюся ногою від підлоги і злітаю на своїй гойдалці вгору, щоб струсонути як слід мозок. Отже, голуби... Голуби... “Голубка миру”. ...Едіт Береш – двадцять із хвостиком, і вона вперше їде до Парижа, тому що Верховний необачно охрестив її “голубонькою миру”... Щоправда, на “голубоньку” я зовсім не схожа! Але від Парижа не відмовилася. Хто ж відмовиться побувати на батьківщині своїх пра-пр^-пращурів? На мені білий костюм із джерсі, який шили всім світом, керуючись модними закордонними журналами кінця 20-х – більш сучасних у кравчині та моїх подруг не знайшлося. Довга спідниця, довгий піджак, який має прикривати сідниці, розкішний широкий комір... І все одно, прискіпливо оглядаючи мою майже повністю задрапіровану фігуру, кравчиня Мотя незадоволено зітхає: “Ти занадто, як то кажуть, сексуальна... Це мені так не обійдеться...” Вона хвилюється. Ще б пак! На мене, тобто на результат її майстерності, дивитиметься Франція – батьківщина моди й вишуканості! У моїй валізі лежить ще одне вечірнє вбрання – така собі сукня-монстр з важкого синього оксамиту. Сподіваюсь, одягти її мені не доведеться... Аеропорт Орлі... Запах! Повітря просякнуте дивним запахом кави і чимось свіжо-солодким, скляні вітрини, за якими буяє різнобарв’я, гучний простір, звуки музики, шурхіт, гудіння ескалатора, чемні посмішки тих, хто зустрічає делегацію, вишукані букети, перевиті білими атласними стрічками, спалахи фотокамер. Мені цілують руку. Дехто затримує її у своїй долоні на кілька секунд. Рука палає від тих поцілунків. Нас ведуть до великого авто. За моєю спиною, крім режисера, оператора та сценариста – ще з десяток членів делегації. Усі вони з різних відомств, простіше – нахлібники і спостерігачі. Я ретельно проінструктована на предмет “можна-неможна”. Виявляється, що з усього переліку до першого пункту входить: усміхатися. Це майже все. Мене привезли посміхатися! Із таким самим успіхом могли б узяти з собою механічну ляльку. За пару тижнів до вильоту мене вчили розпізнавати столові прибори та бокали для різних видів алкоголю (хоча, зрозуміло, пити мені не можна), користуватися щипцями для лобстера, робити щось на кшталт кніксену та проголошувати двійко-трійко фраз французькою. Я тішилася з того! Відтепер я граю у свою велику гру і тішуся, спостерігаючи, як стараються мої вчителі. Французьку я знаю досконало, а те, що звикла до гранчака, зовсім не означає, що не знаю, в які бокали наливається брют. Проте як аксіому запам’ятала слова батька, сказані ним за десять хвилин до того, як мама відчинила двері людям у військовій формі: “Стань такою, як усі! Інакше – смерть. Забудь усе, чому ми тебе вчили. Інакше -смерть. Спробуй вижити. Ти сильна. Ти повинна вижити! Заради нас”. І це я знаю напевно. Тому й викривлюю простоиьке “бон жур”, викликаючи поблажливі посмішки нашого перекладача... Краще б мені ніколи не бути в Парижі! Я бачу його – і не можу доторкнутися, я дихаю і захлинаюся смородом, що тхне від тих десятьох у штатському, незважаючи на божевільний запах акацій, парфумів та аромату, що випливає з кондитерських. Після прем’єри мене весь час фотографують для газет, підписуючи світлини: “голубонька миру”. На урочистому банкеті за сусіднім столиком журналісти безсоромно перемовляються поміж собою, кидають фразочки про те, що я зовсім не голубонька, а скоріше – “фатальне стерво з опущеними віями”, що я – “сексі”, що могла би затьмарити білявку Мерелін, що я “чиясь підстилка” і що... мій костюм... О, я готова виголосити таку гнівну тираду, від якої здригнулися б стіни цієї розкішної зали! Але я чую голос батька: “Ти повинна вижити. Заради нас...” Я вже давно затямила: виживати набагато складніше, ніж жити. Я звикла до складного. Я хочу напитися. Сусід, що сидить ліворуч, завбачливо наливає в мій бокал чергову порцію мінеральної води. Відчуваю, що мій шлунок скоро лусне.

Сусід праворуч тулиться до мого стегна всім своїм спітнілим від напруги тілом.

А я несподівано розумію, що мені начхати на цю колиску мистецтв. Я хочу додому, у свою вузьку й темну кімнату, котра колись була нашою вбиральнею, хочу в темряву, як збожеволілий од смачних запахів тарган, який несподівано вискочив на середину освітленої кухні й чекає, що на його голову зрушиться удар капця. Із середини зали вугільно-вогняним поглядом на мене дивиться елегантна жінка років від сорока до п’ятдесяти. Вона сидить у колі розкутих людей, чиї богемні обличчя говорять про бурхливе життя. Жінка щось каже, вони відверто розглядають мене. Самими вустами режисер з іншого краю столу благоговійно шепоче до мене: “Жан Кокто... Коко Шанель... Артур Міллер...” У жінки тонкі, гарно окреслені вуста, виразні темні очі. Погляд трохи єхидний і неймовірно гострий. На ній вузька чорна сукня, кілька низок перлів на шиї. Від її погляду моє “голуб’яче” джерсі починає тихо і впевнено здушувати тіло... Я більше не можу терпіти цього погляду! Мені здається, що вона знає про мене все – про вбогу комору, про брязкіт замків посеред ночі, про спів у ресторані й постіль, у якій я в шістнадцять років перетворилася на “велику актрису”, і про те, що я нею стала, незважаючи на цих десятьох монстрів у штатському, котрі не пускають мене до туалету. Я так само прямо дивлюся на неї. І несподівано помічаю в її очах шалене, ні з чим не зрівнянне... співчуття. Я смикаюся, хочу вийти, я більше не можу сидіти серед цих людей. – Ви куди? – питає сусід із лівого боку і лагідно кладе свою солону долоньку на моє зап’ястя. “Хто ти такирі?! – хочеться закричати мені. – Ці діоди дивляться на мене, а не на тебе! Це мої фотографії заполонили перші шпальти газет! Тут розпоряджаюсь я. І я хочу...” О, що я зараз йому відповім! – Посцяти!!! – ядучо-ніжним голосом сичу я, зберігаючи на обличчі “голуб’ячу” посмішку, якої мене навчили. З його рота випадає устриця, щоки червоніють, він хапає повітря ротом. Ще б пак! Він озирається довкола, ніби мене почув увесь зал. Йому нема чого відповісти, він впадає в транс. Я підводжуся й іду через всю залу до вбиральні. Я знаю, що як тільки він отямиться – піде за мною й чекатиме в холі. Але ці дві-три хвилини свободи, поки я прямую крізь захопливі погляди і клацання фотоапаратів – вони мої. Що б я нині розповіла цікавим журналістам, якби хотіла того? Можливо, якщо б мені налили п’ятдесят грамів “Мартелю”, моя розповідь звучала б так (хоча не поручусь, який відсоток у ній був би правдою... Зрештою, нині це не має жодного значення): – Під час урочистого банкету на честь радянських та французьких митців я зайшла до розкішної вбиральні ресторану “Метро- поль”. Треба було поправити зачіску, напудрити носика й поновити аромат парфумів вітчизняного виробництва “Червона Москва”. Були колись такі парфуми в червоній коробочці... Коли носика було припудрено, а совєтські парфуми розповсюдили по цій колисці капіталізму свій патріотичний дух, до вбиральні ввійшла сама Коко Шанель. Дивлячись на мене, вона посміхнулася. Гадаю, що в ту мить їй дуже закортіло затиснути свої тонкі нервові ніздрі обома руками... “У вас занадто сумні очі... Треба радіти життю в будь-якому випадку... Навіть у такому жахливому костюмі!” – раптом сказала вона по-французькому. Мабуть, їй не спало на думку, що молода пролетарська актриса може зрозуміти її слова. Вона промовила це із приязною, світською й трохи знущальною посмішкою. Якби я її не зрозуміла, могла б припустити, що відома ку- тюр’є сказала кілька приємних слів про прем’єру нашого фільму, який щойно подивилася в кінозалі. Данина ввічливості! “Чим вам не подобається моє вбрання?!” – з низин свого максималізму огризнулася я. “Приходьте завтра в мій салон на рю Карбон – підберемо щось гідне вашої краси”, – не виказавши ніякого здивування, сказала мадам Коко. Я почервоніла. Як я могла пояснити, що єдине, що можу зробити в цьому місті, – ось так вийти до туалету. Але ця жінка мала дивовижну здатність розуміти все те, що існувало поза словами. “Вибачте, – сказала вона, – я щось чула про ваш полі- ційний режим...” А тепер нашороште ваші вушка, панове журналісти! Адже далі було найцікавіше. Коко витягла зі свого ридикюль- чика... ножиці. Багато років по тому я дізналася, що вона завжди носила із собою знаряддя своєї праці. “Стій спокійно, дівчинко, зараз зробимо з тебе справжню паризьку кралечку! – сказала вона і легкими рухами, під час яких я чула, як мелодійно брязкають браслети на її руках... вкоротила мою спідницю майже до колін, так само вчинила із масивними полами піджака, а потім охайним напівколом зрізала задушливий комір. Роботу завершила голка, якою Коко на живу нитку й дуже майстерно підшила краї. Цей сон тривав хвилин зо двадцять. Я заніміла. Коко підвела мене до великого люстра. “Геть усе штучне! – сказала вона, прискіпливо розглядаючи плід своєї праці. – Природність та елегантність. Затям: природність і елегантність. Завжди і всюди!” ...Так воно й було, якщо пам’ять мене не зраджує. Ми вийшли з вбиральні разом – Коко розуміла, що на мене чекають неприємності й поквапилася залагодити справу з моїм наглядачем. Нас оточили репортери, й Коко продемонструвала моє нове вбрання, а наші хлопчики в строгих костюмах уже нічого не могли вдіяти. Тільки розгублено посміхалися. Наступного дня Коко вдалося повести мене в “Куполь”... Більше ми ніколи не бачились. Після 53-го – здається, близько шістдесятого року – вона написала мені листа. Тоді їй було сімдесят сім, і вона якимось дивом дізналася, що я реабілітована. Розділ дев’ятий Стефка. Справжнє яйце “...Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає – “у снігах Кілімандлсаро, де лежить мертвий леопард”, тобто – ніде. У белетристиці, серед героїв Хе- мінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки – не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди – а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи... ” Тепер Стефці було досить легко підхопитися з ліжка о четвертій, ба навіть о третій годині ранку (чи ця година вважалася нічною?). Вона не уявляла, як могла спати до дев’ятої або навіть до одинадцятої. Прокидалася так легко, ніби зовсім не спала, ніби вечірні думки плавно перетікали у вранішні й були такими цікавими, що не можна було марнувати жодної хвилини дорогоцінного часу. Вона пила каву майже в темряві, дивилася, як за вікном бліді зірки повільно тануть у річці полуничного молока, котра розлогими уривчастими хвилями накочується на темне небо. Ніхто й ніколи не змусив би Стефку висунути носа на вулицю раніше, ніж з’явиться сонце! Тепер вона виходила о п’ятій без жодного жалю за теплим ліжком. А сьогодні ще раніше, адже треба було заскочити до найближчої хати у передмісті й купити свіже яйце для Альфреда Вікторовича. А ще вона хотіла особисто вибрати ту доленосну курку – бажано білу в чорну цяточку (або навпаки) – “курочку Рябу”, пра- родительку Всесвіту. Автобус у таку вранішню годину був майже порожній. Вона проїхала свою зупинку – повз Будинок – і вийшла на кінцевій. Розгледілась. Обабіч вулиці в тумані стояли будинки. У який зайти? Краще в перший. Адже якщо доведеться ходити сюди щоранку, треба, щоб це була найближча хата. Поміркувавши таким чином, Стефка вирішила зайти в ту, що височіла над парканом навпроти зупинки. Передмістя ще дрімало чи вдавало, що спить. Стефка стала навшпиньки й зазирнула всередину подвір’я. Будинок був великий, але давньої конструкції – не котедж, не вілла, які заполонили це передмістя. Звичайна побілена сільська хата, охайне подвір’я, телевізійна тарілка-антена на

даху. Як потрапити в середину? Щойно Стефка про це подумала, як у будинку увімкнулося світло, клацнула клямка, й на поріг вийшла жінка років шістдесяти, закутана в довгу пухову хустку. З-під байкового халата в квітках виглядали краї нічної сорочки. Вона швидко пішла др хвіртки, ніби давно чекала на Стефку. Але помітивши її, жінка розчаровано запитала:

– Ви з автобуса? – Так. Жінка оглянула порожню вулицю. Вона чекала на когось іншого. – Щось шукаєте? – знову запитала жінка. Стефка виклала їй суть своєї невідкладної

справи.

– Тільки й того! – сказала жінка. – Заходьте, зараз підемо до курятника. Буде вам свіженьке яєчко. Вона відчинила хвіртку й ще раз кинула розпачливий погляд на вулицю, у кінці якої згортався клубком туман. – Постійте, зараз винесу, – сказала жінка, нахиляючись, щоби увійти в низенький сарайчик – Чи можна мені подивитися на курку? – запитала Стефка. – Там темно. Та й одяг забрудните. І що ж на ту курку дивитися – звичайна собі ряба. – Біла в чорну цятку? – з надією промовила Стефка. – У мене вони всі такі. А що, це має якесь значення? Не очікуючи на відповідь, жінка зайшла до курятника. Звідти почулося незадоволене квоктання. – Ось вам свіже, – сказала жінка, протягуючи Стефці яйце. Воно було теплим. – Скільки я винна? – запитала Стефка. – Хіба я знаю... Якщо дасте копійок п’ятдесят ... Стефка обережно загорнула яйце в хустинку. – Я приходитиму щоранку, добре? – Та приходьте. Мені вистачить. Я все одно не торгую. Жінка провела Стефку до паркану й ще раз подивилася на зупинку. – Ви на когось чекали? – не втрималася Стефка. – Я завжди чекаю, – зітхнула хазяйка і, вже відчинивши перед нею хвіртку, своєю чергою запитала: – А вам для чого одне яйце? Купіть у мого сусіда десяток – він продасть. – Ні, дякую. Мені потрібне лише одне. Але – щоранку. – Добре. Приходьте ще. Стефка дивилася, як вона йде до дверей своєї хати, притримуючи на грудях пухнасту хустку – в капцях на босу ногу, в нічній сорочці, в квітчастому халаті... Ще одна паралель... Стефка пішла до роботи пішки, трасу оточували високі сосни, повітря було, як вода, настояна на хвої. До Будинку вона дісталася хвилин,, за п’ятнадцять і, швидко переодягнувшись, одразу пішла до кімнати Альфреда Вікторовича. Трохи постояла в коридорі перед вікном, розглядаючи яйце. Воно вже не було теплим. Воно лежало на її долоні й було таким сліпучо-білим, немов усередині нього горів ліхтарик. Стефка раптом згадала інше яйце, котре її вразило й викликало безліч асоціацій. Це було під час її подорожі до Прибалтики. В одній старовинній фортеці під Таллінном на кам’яному підвіконні вузької й глибокої бійниці вона несподівано побачила маленьке пташине яйце. Відставши від екскурсійної групи, Стефка довго розглядала його, не наважуючись доторкнутися. Воно було майже круглим, але найбільше, що привернуло увагу – з одного боку на його гладкій поверхні червонів кров’яний штрих... Стефка доторкнулася до нього пальцем і відчула тепло, навіть – жар. Чому воно опинилося в такому незручному місці, на пласкому холодному камінні? Що змусило пташку ось так викинути його з себе посеред підвіконня? Можливо, вона, господарка цих лісів, злякалася галасу, який зчинили туристи? Ця картина надовго закарбувалася в пам’яті, як поєднання протилежностей: холодні середньовічні мури, що непохитно стояли тут кілька віків, і маленьке закривавлене яйце. Різниця між цими двома величинами полягала в тому, що в останньому билося серце. Але Стефка знала, що за годину чи дві фортеця і яйце будуть варті одне одного: в кожному згорнеться клубочкохм своя примара... Стефка ще мить міркувала, чи треба підігріти яйце у воді, як вона робила раніше з іншими. Але вирішила – не варто, й рішуче постукала в двері Пергюнта. Отримавши дозвіл, увійшла. Старий, як завжди, підхопився їй на зустріч. – Ваше яйце! – як завжди, оголосила свій “вихід” Стефка. Це було щоранкове дежа вю. Стефка знала, що зараз, як і вчора, старигань заспіває уривок з якоїсь арії й побіжить розглядати свою здобич до вікна, потім закине полу халата на плече й добре поставленим голосом почне розповідати про символічне значення свого вранішнього трунку, а Стефка знову нервово поглядатиме на годинник... Але трапилось інше. Альфред Вікторович (як завше, він щось прокукурікав – здається, з “Фігаро”) і звичним жестом зняв з її долоньки яйце. – Голубонько, знесла таки... – почав він і раптом ця коронна фраза ніби застрягла йому в горлі. Альфред Вікторович важко опустився на край свого розстеленого ліжка й низько схилив голову над своєю долонею. Стефка зля- калася,. що у старого серцевий напад, і вже схопилася бігти за медсестрою. Але Альфред нарешті звів на неї очі, й Стефка з жахом побачила, що він... плаче. А жах (чи швидше якесь неприємне лоскотання, що раптовою хвилькою здійнялося десь у шлунку) виник тому, що на якусь мить крізь риси вісімдесятирічного старого проглянуло обличчя хлопчика – такого, яким Пергюнт був тоді, коли йому несподівано купували на ярмарку великого півника-льодяника. Час відмотався навс- пак і знову став на своє місце. Перед Стефкою сидів старий чоловік, по щоках якого текли каламутні сльози, залишаючи в борознах обличчя вологі джерельця. Стефка присіла поруч на край ліжка. – Що з вами, Альфреде Вікторовичу? – Воно.... с-с-справжнє... – здушеним голосом просичав той. Стефці закортіло провалитися крізь землю! Вона мовчала. Пергюнт нарешті заспокоївся і поглянув на неї. – Не соромся, дитинко, – сказав він, – і вибач старому за цю хвилину слабкості! Розумієш... Якби ти могла це зрозуміти, відчути... Ви – молоді. Вам, мабуть, не до цього... Йди собі, голубонько, я ж. знаю, скільки в тебе справ. Мабуть, jie весело поратися зі старими... – Ну що ви, Альфреде Вікторовичу, – Стефка поклала руку на його зап’ястя. – У мене є час. Це ви мені вибачте. Я не думала, що ви так знаєтеся на... на цих клятих яйцях... Альфред Вікторович засміявся. І знову набув свого звичного вигляду. – Ще б пак! Усе своє творче життя – а я на сцені з дев’ятнадцяти років! – щоранку я випивав найсвіжіше яєчко. Я навіть міг сказати, яка курка – чорна, біла чи руда – його знесла! А все через мого акомпаніатора. Ми працювали разом від кінця п’ятдесятих... Він був старшим за мене, його родина загинула під час війни, і він опікувався мною, як сином. Я так само був один. Я ж – вихованець Макаренка, безпритульник... Хоч де б ми гастролювали, Карл Михайлович Швейдер, або, як я його називав жартома – татусь Карло, вставав удосвіта й вирушав на пошуки свіжого яєчка. А ми ж їздили всюди! Відень, Гаага, Варшава... Уявіть собі, де в Празі чи Нюрнберзі можна було його дістати?! А він діставав! У нього була свята переконаність, що регулярне вживання цього продукту добре впливає на голос. Як я ненавидів пити цю бридоту! Часом грішив: пуляв яйцем у стіну! І татусь Карло вирушав за наступним... Згодом він привчив мене до цього ритуалу через гру: я мав угадати колір курки. А вже потім я сам відчув смак справжнього яйця, знесеного вранці. От така ця історія... Останні роки я жив разом із ним у його квартирі – свою залишив дітям. Я доглядав за ним, як міг. Але не здатен був відучити від звички рано-вранці вирушати на ринок. Він був уже зовсім хворий і старий. Під час одного з таких походів, для яких він збирав докупи всі свої сили, мій старий друг помер просто на вулиці. Але, уявіть, упав, тримаючи яйце в руці – воно не розбилося... Сентиментальна історія, чи не так, дівчинко? Старі люди завжди сентиментальні, не зважайте. Я тут уже десятий рік. І всі ці роки мені приносять не те... Я вже думав, що ніколи, ніколи не відчую смак своєї юності, молодості. Ти повернула мені все це. Бодай на хвилину... – Так буде завжди, – твердо сказала Стефка.

Розділ десятий Леда Ніжина

За дверима Ольги Яківни Сніжко пролунав ледь чутний сміх, зарипів паркет. Отже, вона вже встала, подумала Стефка, котрій не терпілося побачити стару актрису. Нині Стефка бачила її інакше – в ореолі якоїсь таємниці. Власне, тепер вона не могла сприймати жодного мешканця Будинку в тій площині, у якій вони існували для неї досі. За кожним тягнувся шлейф неабияких спогадів. Стефка тихо прочинила двері й зазирнула в шпаринку. Ольга Яківна стояла посеред кімнати в накинутому на плечі прозорому ша- лику, поводила у повітрі руками й щось шепотіла, ніби читала якийсь монолог. Стефці стало ніяково. – Все, йдіть... – нарешті голосніше промовила Оля-Офелія. – Досить, мої любі. Досить... Стефка рішуче постукала й одразу прочинила двері. Ольга Яківна хутко опустила руки й сором’язливо заусміхалася до Стефки. – Ви так раненько сьогодні... – долаючи неприємне відчуття, сказала та, підходячи до старої й допомагаючи їй дошкандибати до туалетного столика. – Яку зачіску робитимемо сьогодні? Принести водички? Де ваші пігу- дочки? Зараз зробимо тут порядок і будемо наводити красу... Стефка посадила Олю-Офелію на стілець і заходилася прибирати ліжко. Цікавість розпирала її. Тому, впоравшись із простирадлом та ковдрою, Стефка зупинилася перед актрисою і, набравши в груди побільше повітря, рішуче сказала: – Ольго Яківно, я подивилася в енциклопедії... Чому ви казали, що Леда Ніжина померла? Це ж ваше сценічне ім’я! Старенька здригнулася, ніби на неї повіяв крижаний вітер. – Леда померла. Померла у квітах. Задихнулася в білих лілеях... Стефка зрозуміла, що більше нічого не

доб’ється, що стара зовсім втратила відчуття реальності.