Як залізний вовк королевича з королівною одружив

— Хто доскочив?

А той маршалок відповідає:

— То я!

Тая королівна повідає, що то не він доскочив, а той каже, що він доскочив. Батько тоді й каже дочці:

— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

Вже вона мусить іти за нього. І зачинається весілля, з'їжджаються гості. Прийшов другий день, вже мають брати шлюб, а вона просить батька, щоб іще раз поз'їжджалися.

— Нехай придивлюся, чи він то доскакує.

І батько на те пристав, розписав знов по тих самих, щоб з'їжджалися. Поз'їжджалися знов. А той хлопець знов вийшов з-за кухні та й плаче. Біжить вовк.

— А чого ти плачеш?

А він повідає:

— Як же менє не плакати? Казав, що тая королівна буде моя жінка, а з нею вже мій пан жениться. Але ще будуть скакати.

Вовк каже:

— Стій, не журися.

Затрясся вовк, і став такий кінь гарний, ще кращий, як перше був. В королівське вбрання вбрав його і повідає:

— Їдь же! І як тепер скочиш, то вона дасть тобі перстень, то ти знов тікай.

Поїхав він. Скачуть пани, королі до неї. Той маршалок скаче. Але ніхто не може доскочити. А він на своїм коні як скочив, то так, що мало на галерею не вискочив. Вона дала йому перстень, і він хутенько помежи люди. І втік знов у своє місце. Розібрався, та й як те все від нього зникло, то й знов зажурився.

А король питає:

— А що? Хто доскочив?

А той маршалок повідає:

— Я,— каже,— доскочив.