Рукавичка з блохи

Він учув це й говорить цареві:

— Ми підемо жити набік.

Живуть обоє у винаймленій хатині, їсти нема що. Царевич каже:

— Я — голодний. Іди десь хліба жури.

А вона — царська донька. Пішла, вижебрала хліба. Сама не їсть — йому дає, щоби рідше посилав жебрати. А він кричить, що їсти хоче. Так вже допік, що допік.

Але перемучилися шість місяців. Бере він її за руку й каже;

— Ходімо старцювати обоє.

Пішли старцювати. Де найбагатший палац, туди він посилає її хліба правити, якоїсь їди. Вона піде, а він сміється! «Ех, пташко, вкорочу тобі крильце. Ти високо літала, тепер жебрай. Це мені немиле, але я тобі покажу, як було мило моїм товаришам, коли йшли тебе сватати, а ти їм у лице сміялася». А тим часом жінка виносить йому на тарелі їсти.

Так вони йшли, йшли і зайшли д’ морю. Вона каже:

— Йой, а ми що тут будемо робити?

— Підемо за море.

Пішов, оплатив за два місця, а капітанові сказав, аби запросив його жінку. Той керун підходить і каже:

— Сідайте на корабль, бо вже всі місця засіли, є ще лише двоє.

Сіли на корабль, перепливли море, він залишив її на березі, а сам пішов до свого палацу. Сказав батькові, що привіз невістку, аби готувалися до весілля, але має її ще дечого навчити. Тут порадилися, як має бути. А тоді йде він до неї, наймає над морем маленьку будку, приносить пару пляшок пива, горілки, вина й заставляє її продавати.

— Лише дивися мені, щоби матроси не повипивали все й не побили пляшки.

— Буду дивитися.

Пішов від неї до палацу, переодягнувся й підмовив матросів, аби пішли будку розбили і все повипивали.

Продає вона, продає, а тут приходять матроси, все ламають, горілку, вино, пиво випивають, пляшки б'ють і ні копійки не платять. Такого наробили, що й не розказати.

А царевич удень добре наївся, увечері ж переодягнувся в старе і йде до неї. Дивиться: сидить вона коло купи череп'я і плаче.

— Що сталося?