Казка про дідового півника

Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі: «Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!»

Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом з волами.

Повів слуга до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу: «Впусти спершу до стайні мого вуйка-ведмедя, а потім я й сам зайду».

Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.

Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав: «Кукуріку, я тут, світлий царю!»

Тепер уже справді розізлився цар. Йому снився чарівний сон, а півень розбудив його.

«Замкни цього півня, коли ні, то накажу замкнути тебе до в'язниці!» — каже цар слузі. «Замикали ми вже того півня й до курника, й до стайні, й до хліва. Та він все тікає! Що з ним робити зараз?» — «Замкніть його до казни. В казні ковані двері, звідти не втече!» — наказав цар.

Замкнули півня до казни. Всю ніч там півень орудував. Всі гроші поклював, всі коштовності поковтав. Не залишилося в казні й ламаного крейцера.

Рано-вранці, як (тільки зазоріло), півень вилетів надвір через віконну решітку, стрибнув на царські ворота й кукурікає: «Кукуріку, будь здоровий, світлий царю!» — «Піймайте того півня й відрубайте йому голову!» — лютував цар.

Кинулось за півнем все царське військо, та півень не ждав, щоб йому голову відрубали. Він стрибав через луки і поля, через яруги, перелітав через ріки, скакав через гори. Ведмідь, вовк і лисиця — слідом за півником. В густому лісі залишився ведмідь, в глибокій ярузі залишилася лисичка, в лісі під полониною затаївся вовк.

Загубив по дорозі півник одного крейцера. Загубив би й інші коштовності, та близько була дідова хата. Півник стрибнув на вікно й закукурікав: «Кукуріку, простели, діду, плахту!»

Тільки дід простелив плахту, півник трусонув крильцями, почали з нього сипатися дорогоцінності. Сипались до тих пір, поки не заповнили всю хату.

Пішов дід до баби, позичив мірку, щоб поміряти свої скарби, коли вже полічити не можна.

«Для чого тобі, діду, мірка?» — питає баба. «Вийняв я з ями картоплю, хочу поміряти!» — відповідає дід.

Та баба не повірила дідові. Дуже хотіла баба знати, яку-то картоплю буде міряти дід. Капнула на дно мірки смоли. Дід скарби міряв, і на дно мірки приліпився золотий крейцер.

Побачила його баба й доти діда просила, поки не розказав їй всю правду. Розізлилася баба на свою курочку за те, що вона їй кожного дня несе тільки одне яєчко, й прогнала. Хай, мовляв, іде в світ, як півник, найматися на службу. Пішла курочка лугом, полем і знайшла той золотий крейцер, що півник загубив. Проковтнула курочка крейцер і повернулася додому.

«Стели плахту!» — кричить курочка бабі.

Баба дуже зраділа. Зібрала всі плахти, які тільки мала на господарстві. Стрибнула курочка на плахту, трусонула крильцями, закудкудахтала, та випав з неї тільки один крейцер. Розізлилася баба на курочку й зарізала її.

Довго жила баба на той крейцер, що прилип до дна мірки, й на той, що курочка принесла. Нарешті дід взяв бабу до себе, і стали вони жити разом.

Певно, добре їм ведеться, бо той півник часто стрибає на дідове підвіконня й співає; «Кукуріку, простели, діду, плахту!»