Розділ «РОЗДIЛ XVI Степанян!… - Екскурсiя до Софiї. — Я даремно вiдмовляюся. — Подорож до Григорiя Савича. — Таємниця ще не розгадана.»

— О! Архангели.

— О! Апостол Павло.

— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

— O!

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не "окаємо", а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.

Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. — Вiдома фреска одинадцятого столiття "Музиканта i скоморохи", — каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: "Слухайте… Був колись скоморох Терешко Губа… тут… у Києвi… давно… один iз сiмдесяти…"

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає "один iз сiмдесяти, яких…"?

Скiльки запитань — i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.

А це — знову… I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа… Коли ж вiн жив?

Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?

Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.

Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.

Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив, менi аж дух перехопило. — Алло!

— Степанян? — голос Тусi дзвенiв весело й задиристо. — Привiт! А що ти робиш?

— Уроки… привiт… роблю, — буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).

— Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна… I Льоня Монькiн… У "вожатий, вожатий, подай пiонера" пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?

Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

У-у! Бач, дражнив мене, а сам… Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки… Але… А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: — На жаль, не можу… зайнятий…

— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю… I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.