Розділ «Роман Сербин. Боротьба за історичну пам'ять українського народу»

«А на полі, позапрягавшись у плуг, напруживши м'язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов'язки неухильні і найточніші в світі достовірність — страждання».

«О світе лихий! Що тобі до них?».

«[…] І будь проклятий всяк, хто п'є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут».

«І будь проклята пафосна лож в устах його».[222]

Режим бажав запобігти, щоб подібні дисонантні інтерпретації не створили альтернативну публічну опінію. Німецько–радянська війна мусіла відійти в забуття, поки у свідомості населення не закоріниться офіційна версія недавньої історії. Наступного року День Перемоги був виключений з календаря офіційних свят. Невигідні свідки війни (воєннополонені, «остарбайтери», «колаборанти» тощо) уже давно були вилучені з радянського суспільства й вивезені в глибину імперії, а 1947 р. столиця й важливіші міста були очищені від інвалідів, живих докорів державі.

Відновлене зацікавлення воєнною добою прийшло після смерті Сталіна. На XX партійному з'їзді Хрущов засудив «культ особи» та скритикував злочинні помилки Сталіна у веденні війни. З'їзд довідався, що не Сталінові належала головна заслуга за перемогу над Німеччиною, а партії, урядові. Червоній армії і, врешті, радянському народові. Звільнивши «Велику Вітчизняну війну» від дискредитованого «великого вождя і полководця», партійна верхівка переписала її на рахунок партії й народу. «День Перемоги» залишався робочим днем, але його почали відзначати урочистими сходинами у школах та на місцях праці. Появилася нова мемуаристика й художня література, зосереджена на радянському населенні як носієві головного тягаря війни і остаточному переможцеві над ворогом. Відновилася деяка увага й пошана до ветеранів. Їх почали нагороджувати медалями (1961 р. «За оборону Києва») і запрошувати до шкіл оповідати учням про воєнні події. Тим більше стала важною навчальна робота в школі, де режим не мав конкурента. Ставили пам'ятники воїнам–захисникам. Міт «великої вітчизняної війни» залишався суттєво незміненим, але хрущовська «відлига» сприяла вільнодумству, яке могло піддати під сумнів і воєнні міти. З таборів поверталися учасники війни й жертви Сталінських репресій, і хоча їхніх свідчень про воєнні злочини радянського режиму влада не допускала, вони все ж таки ставали джерелами альтернативної інформації. Виринали нові умови для відновлення міту з новими завданнями.

Брежнєвська ера ввійшла в історію як доба застою. Але не було застою на політичному й ідеологічному фронті, в розбудові культу «великої вітчизняної війни». «В єзуїтський спосіб, — писав колишній радянський літературознавець, — Брежнєв і його апаратники старалися використати щирі людські спогади про війну для того, щоб підперти захитану сталінську ідеологію. Воскресили День перемоги як національне свято і 1965 р. святкували його з великою помпою».[223] Того ж таки року була викарбувана спеціальна медаль для учасників війни, а Москва, Київ, Берестя та інші міста удостоїлися золотої зірки й були проголошені містами–героями. «Великій вітчизняній» були присвячені нові музеї, заповідники, пам'ятники (комплекс «Мати–Батьківщина» в Києві). Невдовзі під державною охороною України було більше пам'яток, присвячених цій трагічній війні (понад 40 000), ніж усіх уцілілих пам'яток довговікової української історії! За Брежнєва «Велика вітчизняна війна» практично відсунула на друге місце «Жовтневу революцію» як головний консолідуючий міт радянської імперії. Для цього були дві важливі причини. Залишилося тоді значно більше людей, які пережили війну, ніж революцію, і для них пам'ять про війну була ближчою, ніж пам'ять про революцію. По–друге, і це головне, «Велика вітчизняна війна» краще надавалася на роль уніфікатора багатонаціональної радянської держави, ніж Жовтнева революція. Після ленінського перевороту народи колишньої царської імперії опинилися по різних боках внутрішніх барикад і зовнішніх кордонів. Трудно виробляти ідеологію консолідації на пам'яті громадянської війни в Росії та імперіалістичних воєн з колишніми колоніями, які проголосили свою незалежність. Багато краще для цього надавалася німецьно–радянська війна. У радянських військових формуваннях воювали воїни з усіх земель радянської імперії. Усі громадяни СРСР мали одного спільного і нещадного ворога. На цій підставі можна було створити переконливий потужний міт. Досить було комуністам наголосити на злочинах німецьких завойовників, створити культ радянських героїв і вибілити власні звірства.

У дусі радянського патріотизму й лояльності супроти московської імперії вже кілька ґенерацій українських дітей вивчали історію Другої світової війни. Із середини 1960–х років історію Української РСР зробили «невід'ємною складовою частиною» історії СРСР, яка по суті нічим не різнилася з історією Росії. Тогочасний підручник з методики викладання історії звертає особливу увагу на вивчення радянського періоду, з якого учні повинні зрозуміти, що «в боях з фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни […] міцніли і гартувались братерська дружба й нерозривний союз українського народу з російським».[224] У результаті вивчення історії «учні підводяться до важливого висновку про те, що тільки під керівництвом Комуністичної партії Радянська Україна — складова і невід'ємна частина СРСР — вперше в історії здобула свій суверенітет, возз'єднала всі свої землі і вийшла на міжнародну арену як рівноправний член Організації Об'єднаних Націй». Далі методист наполягає на так званій «закономірності історичного розвитку українського народу», а це ще один міт про історичний процес «троїстої Русі». В ньому сполучені три моменти: 1) спільне походження російського, українського і білоруського народів від єдиного кореня «давньоруської» народності, 2) вікова дружба і спільна боротьба цих трьох народів проти іноземних загарбників, 3) остаточне їх возз'єднання під егідою СРСР згідно з ленінською тезою, що вільна Україна можлива лише при спільній дії російських і українських пролетарів. Учні вивчають історію України, а фактично уривки з історії України в загальній історії Росії й Радянського Союзу для того, щоб формувати «стійкі комуністичні переконання» і «любов до Вітчизни» — дві запоруки існування радянської держави. В такий спосіб радянське суспільство, а з ним й Україна були взяті в кліщі міту «Великої Вітчизняної війни»: з одного боку ветеранами і державними святами, а з другого — школярами й вихованою мітотворчою літературою.

За брежнєвських часів не могло бути конкуренції офіційним тезам державної історіографії, навіть від дисидентів, вирощених на хрущовській відлизі. Їм самим не легко було зберігати альтернативне розуміння української історії. Серйозний виклик режимовій історії принесла горбачовська гласність. Під кінець вісімдесятих років почалися публічні дискусії на попередньо заборонені теми української історії: Українська Народна Республіка, колективізація, голодомор. Українська Повстанська Армія і т. д. Почався також перегляд історіографії «великої вітчизняної війни», спершу поодиноких осіб та подій. Це був час коли імперсько–комуністична ідеологія відступала, коли ламалися старі заборони і табу та відкривалися давно забуті правди.

Здобувши державну незалежність без революції, Україна не шукала перевороту у сфері ідеології. Компартія втратила владу, але виховані нею люди продовжували правити державою. Ще кілька років після здобуття незалежності в український державний календар включали старі радянські свята, і якщо «жовтнева революція» врешті зникла, то «День Перемоги» залишається неробочим державним святом. Перегляд історії України 1939–1945 рр., починаючи завоюванням Закарпатської України і кінчаючи воєнними діями радянської влади проти Української Повстанської Армії, починався доривочно й проходив нерішуче і частково. На перешкоді було глибоке вкорінення міту «Великої вітчизняної війни» та традиції «Дня Перемоги», за якими стояли Компартія та прокомуністичне керівництво організації ветеранів України. Державне керівництво вирішило не звивати міт «Великої вітчизняної війни», а використати його для закріплення своєї власної влади. Президент та Верховна Рада патронують старі міти, щоб втримати прихильність великої частини виборців старшого покоління, яким цей міт дорогий.

Не відкидає повністю радянські історичні схеми і багато істориків України. Поодинокі історики продовжують проповідувати тверду комуністичну пропаганду,[225] більшість стараються зберегти для національної спадщини привабливі сторінки радянської історіографії і дати, так би мовити, радянському мітові українське обличчя.[226] Патріарх українських істориків Другої світової війни М. Коваль, «маючи на меті ґрунтовно розглянути чорні сторінки історії війни»,[227] описав досить обширно радянські воєнні злочини, запитував солдата, який «справжню волю бачив за рубежем», та показав, що переможцями у війні відчули себе «радянські й партійні органи». І все ж таки автор не зміг відмовитися від мітичних заяв про те, що «Велика Вітчизняна війна» дістала назву в народі, що «ця війна стала визвольною» і що український народ — «народ–переможець» — «мужньо боровся і переміг». У недавно виданому посібнику для старшокласників та абітурієнтів автори дописалися до того, що «народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну — Україну».[228] Версія воєнної історії, яка вкладає українську «вітчизну» у радянську і яку задля зручності можемо назвати «вітчизняною», втратила внутрішню монолітність і зовнішню монополію, але далі домінує в українській науці й політиці.

Альтернативна теза української історії концентрована на стисло українських темах і її можна умовно назвати «українською». Вона ніколи монолітною не була і сьогодні дуже повільно завойовує собі позиції в українському суспільстві. Ключовими питаннями у відношенні до Другої світової війни виступають тут питання ОУН–УПА та роль Радянського Союзу. Хоча належне місце віддається українцям в Червоній армії, уособленням України виступає УПА. У своїй найбільше радикальній формі ця теза відкидає як антиукраїнський міт поняття «великої вітчизняної війни», «визволення українського народу» Червоною армією та «перемогу» українського народу. Червона армія відвоювала Україну від нацистської Німеччини, але цим принесла українському народові не волю, а повернула сталінську неволю. Тому говорити про визволення немає сенсу. Так само недоречно говорити про перемогу радянського народу (чи радянських народів), бо вона належала Сталіну та Компартії, а не тим, кого Сталін доречно назвав гвинтиками. І врешті, якщо для росіян німецько–радянська війна була справді «вітчизняною», бо принесла їм національне визволення, то для українців лише заміняла Берлін Москвою (не «однакова перемога для всіх», як це проголошувала радянська пропаганда). Тоді коли «вітчизняна» версія воєнних подій ставить наголос на тріюмфалізмі радянських Збройних сил, «українська» наголошує трагізм долі українського населення, яке зазнало колосальних знущань і знищень від німецького та радянського режимів.

Встановити історичну правду, відновити викреслені епізоди і виправити фактологічні помилки не було б трудно історикам, коли б цю роботу залишити історикам, без тиску на них заідеологізованих державних та інших установ з політичними амбіціями. Так, в академічну ділянку втручається президентська адміністрація. На відзначенні 55–ї річниці так званого «визволення України» Леонід Кучма висловив занепокоєння, що «доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні із загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а винятково загороджувальними загонами за їхніми плечима». І хоча він погоджується, що «якісь оцінки та висновки потребують перегляду», то все ж таки наполягає на тому, що «головне має залишитися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойового братерства народів, а її державність — з Великої Перемоги 1945–го».[229]

Указом Президента Кучми вийшов історико–меморіальний серіял «Книга пам'яті України», завдання якого — зібрати імена усіх, «хто поліг в ім'я перемоги». В редакційній статті завершального тому серіялу — «Безсмертя — Книга пам'яті України: 1941–1945» читаємо: «У величезному масиві документальної і дослідницької літератури як вітчизняної, так і зарубіжної, включаючи спеціальне дослідження, виконане за дорученням нині чинної Урядової комісії з цього питання, недвозначно розкрито, що ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу як найманці фашистської Німеччини проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму».[230] Вищезгадана комісія такого «розкриття» не робила,[231] а голова комісії публічно заявив, що твердження редакційної статті є фальшивим.[232] Ця фальшивка віддзеркалює погляди голови редколегії серіалу і була накинена редакції, проти волі багатьох її членів. Одночасно редакція видала інший варіант книги, з якого вилучено брехливе наклепницьке твердження.

При участі таких чудернацьких вибриків і більш поважних полемік проходить щось подібного до ідеологічної громадянської війни. Йде боротьба за колективну пам'ять українського народу. «Вітчизняна» версія тягне український народ назад до спільної вітчизни з Росією, «українська» бажає скріпити українську відрубність від неї. Для прихильників обох версій головні покажчики історичної свідомості та національної ідентифікації зосереджені на вершинах героїзму та трагізму українського народу. У «вітчизняників» оба ці вияви належать війні: найбільшим горем було винищення українського народу фашистами, а найбільшим історичним досягненням була «перемога», з якої, за словами Президента Кучми, «виросла» українська державність. Для них тріумф «перемоги» став важливішим за здобуття «незалежністи», а звірства гітлерівської окупації гіршими за голодомор та інші злочини сталінського режиму. На такому ідеологічному роздвоєнні українці будують сьогодні свою молоду державу. Питання на яке вони мусять знайти відповідь: котра з цих двох версій української історії та плекання колективної пам'яті в молодих поколіннях краще надається для державо— та націобудівництва? Спогади Федора Пігідо та щоденник Олександра Довженка повинні допомогти у вирішенні цього питання.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!