Розділ I. Напередодні війни

Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов[26] із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну… а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе…

На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, «простягли руку братньої допомоги західнім братам–українцям та білорусам».

Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.[27]

Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво–Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони «уповільнювали» проходження транспортів до Німеччини. То «перешкоджала» перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то «бракувало» паротягів, то щось «псувалося», то «несподівано» виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень.

— Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.[28]

Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) «м'ясохладобойні», як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то «псувались» машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь «затримувались» в дорозі і т. і.

Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, «підготовка мас», але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової «обробки» народу. Почалась «кампанія» так званих «доповідів про міжнародній стан». В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з «бажанням трудящих», щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються «на приватне запрошення» колективу робітників, доповіді «о международном положении». Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.[29]

З осени 1940 р. окреслюється нове явище в житті підсовєтських людей — починають масово зникати люди, але на цей раз… за викликом «Воєнкомату» і, звичайно, як правило, вночі, — такий бо, бачите, «сталінський стиль» роботи. Десь в 12 год. ночі до вас приносять виклик — повістку — негайно, або завтра в 6–й год. вранці, з'явитись до Воєнкомату. Випадки нічного зникання людей ставали все частіші та частіші — йшла потаємна мобілізація.[30] В такий спосіб мобілізувались самі широкі кола населення — брали технічну інтеліґенцію, лікарів, робітників, селян. З воєнкоматів людей надсилали кудись на захід. В такому порядку до грудня було забрано до війська кілька сотень робітників та службовців з наших заводів та з десяток наших ближчих знайомих.

Власне несподіване зникання людей не було для нас зовсім новим явищем. Всі ми добре вже призвичаїлись до того, що, проходячи ранком на роботу, не зустрічаємо когось із своїх співробітників. Такі випадки стали, особливо починаючи з часів «єжовщини» 1937–38 рр.,[31] звичайним побутовим явищем. Це значило, що той чи інший бідолаха став черговою жертвою «Чорного ворона», — так звалися в народі чорні, герметично зачинені авта НКВД, які приблизно від 12–ї години ночі до ранку, як ластівки перед дощем, снували по спорожнілих вулицях міста.

Це нове явище — «зникання» на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота «чорних воронів», цих невтомних «санітарів» «найдемократичнішої, найвільнішої» соціялістичної країни, — «…ґдє так вольно дишет человєк»… Систематично, дбайливо розчищалися ряди «безпартійних большевиків», — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — «від ворогів народу». Навпаки — робота цих «санітарів» помітно пожвавішала.

Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як «безпартійні большевики» в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився «Чорний ворон». Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: «як мене заберуть, то… не плач, не журись, бережи діток» і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола «безпартійних большевиків» як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому «отцу трудящихся».

На початку 1941 року повітря було насичене «війною» до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,[32] читали з скептичною посмішкою, мовляв — «пиши, тобі за це добре платять!», — і потрібного враження не справляли.

В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.[33]

Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів — «своїх», себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто «зник».

— Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера–гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд «сексота» — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій… Це вище людських сил!

На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин–шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33–й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.

— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[34] Та й між командирами немало є таких, що в «ліс» дивляться. Мій Клим буде «воювати» так, як і всі інші… «Вольний» (цивільний) піджачок призапасив…

В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. «розкуркулили», заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто.

— Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, «падлєць» буду, якщо за два–три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити… За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати…[35] Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане….

В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися.