Розділ «II»

Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi її промайнула думка: як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на свої руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагодує маму (коли б ще схотiли їсти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють), вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I уявилась Харитi вижата нива, а на їй стоять полукiпки i блищать проти сонця, як золотi. I сама Харитя стоїть на полi, дивиться на свою працю i думає, як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн її послухає, звезе хлiб. А як же зрадiє мати, коли Харитя прийде до неї й скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуняє, пригорне доню до серця, поцiлує, i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть зимою з голоду…

В печi щось бухнуло, засичало.

То збiгав кулiш.

Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати виїла ложок зо двi та й поклала ложку. Страва здалась їй несмачною, противною. Харитя їла чи не їла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей i не дасть їх на поталу. Адже недурно тримає вiн у руцi золоте яблучко з хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя своїм дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили вижати ниву. Ся думка не давала їй спокою, їй хотiлося швидше дiждатися ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював їй очей, вiн десь утiк з цiєї хати, бо й недужа мати не спала й стогнала. Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Синє небо всипане було зорями. Зорi тихо тремтiли… "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi, страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшеницi…" I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i одвернулась од вiкна.

- Чому ти не спиш, доню? - питає мати.

- Так… я зараз спатиму, мамо!

Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить у них. Коли б той добрий бог послав їм полегкiсть! Аж ось трохи згодом i слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю пiд своє крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо сяє на бiлiй головцi дiвчинки, всмiхається до нових червоних кiсникiв, гуляє по смуглявому видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених повних уст.

Харитя спить солодким сном.