Розділ «VII»

 Звалилась Марина на лавку, як мертва, і похилила голову на стіл... В одчинене вікно повіяв з Дніпра тихий, теплий, як літепло, вітрець, глянув на Марину ясний, повний місяць, глянули ясні зорі. Дивується місяць, не пізнають зорі тієї Марини, що ходила колись по вишневому садочку, з довгою чорною косою, в квітках та стрічках, що говорила з ними любі речі про свою косу, про свою красу, згадувала про свого милого.

 Похилив міцний сон її голову на стіл, на побиті пляшки, на розлиту смердячу горілку, а теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице, запечені, сині губи так само, як колись обвівав її свіже рум'яне лице, її повні червоні губи. І сниться Марині сон, неначе вона йде ніби на базар з корзиною на руці, з гори попід Царським садом, на Хрещатик. Сонечко високо піднялося на синьому небі; будинки блищать стінами й вікнами. На церкви, на стіни аж глянути не можна. Світло та блискучо! Пече її сонце вогнем, піт заливає очі, лице, а вітрець з-за Дніпра тихо обвіває її гаряче лице... Вже південь, а на улицях тихо, ніхто не йде й не їде; тихо й сумно, як у глуху північ; тихо й сумно, неначе всі люди вимерли в місті. А сонце пече, проймає її аж у груди, проймає її всю, наскрізь, як часом буває літом у гарячі жнива, саме серед дня... Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улиці вимощені, а росте по улицях пшениця висока, густа-прегуста та зерниста, аж колос повгинався. Іде Марина нижче, скрізь пшениця на улицях. Та густа ж, висока та чиста, як золота, пшениця стоїть тихо й колосом не колише. «Час пшеницю жати, — думає Марина, — а женців не видко; нігде, нігде ні живої душі! Стоїть пшениця, як сирота...» Підводить Марина очі на Старий Київ. Сяє Софія й Михайлівське золотими верхами на синьому небі. А між ними і за ними все церкви та церкви, та все високі, з золотими верхами та хрестами, а дзвіниці високі аж підпирають синє небо золотими головами. І стоять ті церкви ік Софії все в озимині, в густих стиглих житах та пшеницях, коло Варвари стоять вони в ярині, в зелених просах та вівсах, в білих блискучих, як срібло, гречках, саме в цвіту, і в тих гречках, як в прозорій воді, одбиваються золоті верхи, білі церкви... Йде Марина не тротуаром попід будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, білий деревій і всякі зілля плутаються попід ногами.

 «Чи поле, чи город», — блиснула думка в Марини. Обернулась до високих будинків, глянула на ті великі шибки в вікнах. А в вікнах, як в дзеркалах, така ж пшениця густа й спіла, той же день, ясний, пекучий, літній день. А через вікна манячать поначіплювані всякі квітки й матерії, всякий дорогий убір. За ними знов видко пшениці та пшениці, а стрічки, матерії і квітки були неначе розіслані й розкидані по густому колосові, неначе між колосом зацвіли якісь чудові квітки. І здається Марині, що їй треба ту пшеницю жати. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлі, в роті, в грудях... «Коли б водиці напитись, поки до роботи стати», — думає Марина.

 Шукає вона очима тих ярків зелених, де буває криничовина, де густа осока вкриває долинку, а на долині блищить водиця. Зводить очі вгору на Старий Київ, аж там тільки одні золоті верхи та хрести висять на синьому небі, плавають тихо, неначе зграя золотоперих райських птиць тоне й виринає проти сонця в синьому небі. А високі будинки одійшли далеко, стоять за ставком рядами, неначе підплили водою. Придивляється Марина, аж то їх момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батьківська. Над ставочком верби та густі лози. По зеленій леваді побігла до ставка тоненька стежечка, котру вона протоптала ще дівочими ногами, як ходила до ставочка по воду. Обертається й озирається Марина, а попід горою скрізь момотянські хатки біленькі, невеличкі, з вишневими та черешневими садочками, далі і другий ставочок, а над ним на горбику біла церковця момотянська. Золоті верхи та хрести ще вище піднімаються під небо, тонуть і насилу мріють, як журавлі рядочками.

 І здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дівчиною. Вітрець віє в лице і тихо має її довгою розплетеною косою, стрічками та квітками, а вона держить не кошик, а відра на плечах. Треба їй ніби бігти по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на траві білиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вінчалася з Василем, сидить під калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна: руки склала на колінах, очі спустила, голову трохи нахилила, неначе задумалась.

 «Марино, дочко! Марино, голубко! ходи, доню, до мене, щось маю казати!..» — чує Марина, кличе її мати... Обернулась вона, дивиться — їх хата, вона стоїть в вишнях, а двір у черешнях, за ворітьми криниця та верби. У садочку зелено: цвітуть там гвоздики та нагідки, по дворі ходять кури, а проти сонця на призьбі гріється котик. Мати вийшла з хати і стала на порозі. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Знать, була вона коло печі, коло роботи: рукави позасукувані, себе обв'язала чорним рушником, лице напеклося коло печі...

 «Ходи, доню, до мене», — кличе знов її мати і махає рукою. Обернулась Марина і простяглася йти. Глянула в темні одчинені сінешні двері, звідтіль блиснули, як дві зорі, двоє ясних іскряних очей. Марині запекло коло серця... Наближаються очі з темних сіней, а над ними з'явилося біле чоло, а на чолі впилися, як дві чорні п'явки, дві брови; зачервоніли губи, зачорніли кучері... Василь вийшов з сіней, гарний, ясний, як сонце, у білій свиті, в зеленому поясі, без шапки. Заблищало його лице на ясному сонці, залисніли чорні кучері... Запекло Марині коло самого серця якимсь і пекучим, і солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить відра на плечах. А Василь іде до неї попід зеленим гіллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце. Пішов огонь по всьому тілі, розлився по всіх жилах. Пускає вона відра і падає на траву.

 — Ой боже мій, рятуйте мене, хто в бога вірує, — закричала Марина, прокинувшись. — Ой пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матінко, голубочко, Ганно, Василю! Ой горю я в огні, гасіть мене!

 Марина покотилась по землі й простяглася. Жартують москалі, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволік Марину за ноги та й кинув на улицю.

 Зійшло й піднялось високо сонце на небі. Як комашня, заворушились на улицях люди; біжать на базар міщанки з кошиками, по мостовій деркотять звощики. Під шинком лежить, нічого не чує, Марина. Якби рідна мати встала з домовини, і та не пізнала б тієї Марини, веселої, жартливої, швидкої, як вітер, що цвіла на всі Момоти. Лежить Марина, як калина, стоптана при дорозі, як степова квітка скошена — на пекучому сонці. Спить вона вічним сном; не бачить, як світить сонце на небі, не чує міського гомону, шуму. Скинули Марину на візок, і ніхто не знає, де її могила; ні одна сльоза не покропила її.

 Йшли горожани — жартували, йшли жиди — плювали, йшли москалі — сміялися. Якась пані пролетіла на двох конях, як на двох зміюках, вгніздилась сама одна на цілий віз. Одвернула вона й закрила своє лице.

 Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покой душі «Отче наш» навіть вороги Маринині. «Не втекла, — кажуть, — таки од свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, й не затанцювала його навіть в Києві».

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!