Розділ «ІV»

 — Буде все... А чи буде-то в нас хліб, жінко! У нас поля нема.

 — Як у людей буде, то й у нас буде. Аби люди, а хліб буде, — одказала Ганна.

 — Ні, Ганно, — говорив далі Василь, не розплющуючи очей, — якби я мав свою ниву, якби я мав кілька пар волів, тоді б я знав, що в нас хліб буде.

 — Що ж робити, коли нема...

 Не розплющуючи очей, Василь почав неначе говорити сам до себе:

 — Як гляну я часом, як іде чий-небудь хазяйський плуг по полю в три пари круторогих сивих волів, як ходжу я за чужим плугом та одрізую скибу чорної, сирої ріллі, то в мене аж серце замирає! Коли б мені, думаю, таких три пари волів та добрий плуг, то не треба б тоді мені ні царства, ні панства. Ходив би я за ними, як за своїми дітьми! Напував, годував би їх, сам не доїдав. Настала б весна, як тільки заспіває в полі жайворонок, спорядив би я свій плуг, та попереду подивився б, як ідуть мої круторогі з двора на поле, махаючи головами... А там би орав та орав свою чи чужу ниву, а ти б, серце, мені воли поганяла та обідати виносила.

 Василь розплющив трохи сонні очі, підняв їх угору і глянув через свій лоб на Ганну.

 Ганна сиділа, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, і їй схотілось поля і трьох пар волів...

 — Тільки бог зна, чи довго я хазяйнуватиму отут в своїй господі! — промовив Василь, підперши голову рукою. — Не тепер, то в четвер мене повернуть до війська, а я покину і хазяйство, і тебе, моя доле, і хто зна, коли мене бог поверне до своєї господи!

 Ганні кольнуло в грудях коло самісінького серця; зітхнула вона і похнюпила голову. І їй не вперве приходила така думка, тільки їй здавалась думка — думкою, та й годі!

 — Не хотілось би йти знов до війська, — казав Василь. — Не любо мені бути москалем. Воно, бач, і робота москалям не катзна-яка! Одбудемо той муштер, та й гуляй, скільки схочеш. Гуляють наші москалі, грають в карти, п'ють горілку. А мені така гулянка не в думці. Не люблю я швендяти по світу, між чужими людьми, по чужих хатах. Люблю я своє село, своє хазяйство, свою хату — та тебе, моя доле.

 — Але ж, Василю, ти швидко знов вернешся додому? — спитала Ганна.

 — Вернусь, може, на годину, а вислужусь хіба аж на старість!..

 Якраз тоді саме за хатою коло воріт забрехав Барбос, неначе на вовка, а не на чоловіка. А стара мати кинулась обороняти, бо чуть було, що говорила: «А вон, проклятий! А чи не підеш ти, поганий!»

 А Барбос і брехав, і заливався, аж вив, аж скиглив, неначе вів кого за поли од воріт до причілка.

 З-за причілкового угла Ганна побачила через тин Барбосову морду з роззявленим ротом, з вишкіреними зубами, з лютими очима. Собака вила, гарчала, аж гризла тин.

 На перелазі з'явилася чоловіча голова, здорова, з довгими закрученими вусами, з червоним лицем. То був момотянський осавула, що загадував людям на панщину.

 — Добридень, — сказав він, не знявши шапки і не уклонившись гаразд по-людській.

 — Доброго здоров'я, — одказав Василь, а сам побілів як полотно. Чуло щось недобре і Ганнине серце; ледве встояла на ногах. Осавула ніколи не віщував людям добра.

 «Чого ж оце прийшов до нас осавула! — думала мати. — В нашій хаті, благодарити господа милосердного, немає кому загадувати на панщину. Ми люди вільні. Але піду спитаю».