Розділ «ЧАРІВНИК ЗЕМНОМОР'Я»

Наприкінці літа занять у школі поменшало, тому залишався вільний час, який учні витрачали на різноманітні конкурси та перегони на зачарованих човнах у бухті. Змагання із магічних вправ вони проводили у дворі Обителі Мудреців, а довгими вечорами на схилах пагорбів, у гаях розпочинала біготнечу та гру у піжмурки, і доходило до того, що не можна було зрозуміти, хто ховався, а хто шукав, бо всі учасники гри робилися невидимцями, із чарівними вогниками шмигаючи поміж деревами, перегукуючись, сміючись і наздоганяючи один одного.

Коли прийшла осінь, вони з новими зусиллями взялися за заняття, поповнюючи свої знання магії. Отож, сповнені вражень і див, перші місяці на острові Роук для Геда промайнули непомітно.

Узимку все було інакше. Геда та ще сімох учнів послали до найвіддаленішого північного мису острова Роук, де знаходилась Одинока Вежа. Там самітником замешкував Майстер-Істинномовець, з дивним ім'ям Куремкармерук, яке не перекладалось жодною мовою. Вежа похмуро здіймалася над північними кручами, і на багато миль від неї не було жодного заселеного містечка, села чи бодай хутора. Над зимовим морем клубочилися свинцеві хмари, а у самій Вежі на високому стільці врочисто сидів Куремкармерук та складав нескінченні переліки імен. Учні повинні були їх вивчити до опівночі, коли чарівне чорнило зникало і пергамент знову ставав незайманим. У Вежі панували напівморок, холод і вічна тиша, яку порушував тільки скрип пера Майстра та ще вряди-годи зітхання учня, котрий поспішав завчити назви кожного мису, вершини, бухти, затоки, протоки, мілини, єрика[5], рифу чи скелі на узбережжі Лоску чи іншого невеличкого острівця в Пельнському морі. Коли хто-небудь із учнів скаржився, Майстер міг мовчки подовжити список, а міг сказати: "Той, хто хоче панувати над морями, мусить знати справжню назву кожної краплинки води в них".

Інколи Гед також зітхав, але не скаржився. Він розумів, що у цій невиразній каламуті слів Істинної Мови приховуються справжні імена всіх навіть найкрихітніших місцин, предметів та істот, приховується, наче скарб на дні висохлої криниці, та могутність, якою він марив. Магія і полягає в тому, щоби називати речі їхніми справжніми іменами. Про це ще першого вечора у Вежі сказав їм Куремкармерук. Цих слів він більше не повторював, проте Гед їх не забував:

— Не один із всемогутніх магів, — сказав він, — усе своє життя присвятив пошуку назви одного-однісінького предмета, одного-однісінького загубленого чи прихованого слова Істинної Мови. Та все ж перелікам імен ще не видно кінця, вони й до кінця світу не будуть закінчені. Прислухайтесь — і ви збагнете, чому це так. У нашому світі під сонцем, і в іншому світі, де сонця немає, існує багато такого, що не має нічого спільного ні з людьми, ні з людською мовою. Є сили, які значно могутніші від наших. Однак справжніми чародіями можна вважати лише тих, хто, крім ґардійської мови Земномор'я, опанував ще й Істинну Мову, від якої вона бере свій початок. Цією мовою ще й зараз розмовляють дракони, за допомогою слів цієї мови Сеґой створив острови Земномор'я, вона зустрічається в наших піснях і баладах, нею ми творимо закляття та чари. Її слова, невидимі та невпізнанні, загубилися між ґардійськими словами. Морську піну ми називаємо "сук'ян", і слово це походить від двох інших слів Прамови: "сук" — перо та "іньян" — море. "Пір'я морів" — це і є піна. Проте ви ніколи не зачаруєте піну, назвавши її словом "сук'ян", для цього потрібно скористатися її справжньою назвою з Істинної Мови — "есса". Будь-який ворожбит знає кілька слів Істинної Мови, а справжній маг знає їх досить багато. Проте насправді їх безліч: деякі слова розчинились у пітьмі віків, інші завжди були таємницею, окремі слова знають лише дракони та Одвічні Сили Землі, а є й такі, котрих не знає і не знатиме жодна жива істота. І немає такої людини, яка б могла знати їх усі, тому що Істинна Мова не має меж. У цьому й уся справа. Наприклад, ми називаємо море чудовим словом "іньян". Однак Потаємне море має ще одну назву Істинною Мовою. Оскільки ніщо і ніхто не може мати двох істинних імен, тому "іньян" може означати — "всі моря, за винятком Потаємного". Хоча, втім, його справжня назва зовсім інша, бо у світі існує безмежна кількість морів, бухт, рифів, скель тощо, і кожне з них має власні імена. Отже, якщо якийсь маг надумає накласти закляття на бурю чи втихомирити океан, він має вкласти у своє закляття не тільки слово "іньян", а й назву кожної крапельки усіх морів і кожного прибережного камінця на просторах Архіпелагу аж до найдальших Меж, доки вистачить наймень. Таким чином, та сила, що дає нам магічну владу, її й обмежує. Магові підвладне лише те, що знаходиться поряд із ним, те, що він може назвати повним і точним іменем. І це слушно. Якби не існувало застережних меж, то будь-яке необдумане закляття добрих чарівників чи лихі умисли злих неодмінно змінили б те, чого змінювати не можна, не порушивши Рівноваги. Море б тоді вийшло із берегів і залило острови, де на нас і без того постійно чигає небезпека, і передвічна тиша поглинула б усі голоси та Істинні наймення безповоротно.

Гед довго думав над цими словами, і вони міцно засіли в його голові. Однак важливість отих занять не применшувала цілорічної рутини у Вежі. Наприкінці року Куремкармерук сказав Гедові:

— Ти непогано почав.

І жодного слова більше. Чародії кажуть лише правду, тож правдою було і те, що всі знання в царині імен, які важкою працею здобув Гед упродовж року, були лише початком того життєвого шляху, на який він ступив. Йому дозволили залишити Одиноку Вежу раніше, ніж іншим, бо він досяг успіхів у вивченні Істинної Мови значно швидше, але це була єдина нагорода за його старанність.

На початку зими Гед безлюдними стежками вирушив одинцем на південь острова. Коли на землю сходила ніч і пускався дощ, він не промовляв жодних заклять, аби його припинити, адже погодою на острові Роук розпоряджався Майстер-Вітровод, і на нього слід було зважати. Хлопець знайшов притулок під розлогим деревом і ліг, загорнувшись у дощовик. Він згадав свого старого учителя Оґіона, котрий, можливо, ще не повернувся із чергової мандрівки горами Ґонту, і котрий також, можливо, ночує десь під голими деревами та дощем, що стіною обступив його. Ці думки, як і будь-які спогади про Оґіона, завжди привносили у його душу спокій, тому Гед крізь напівдрімоту посміхнувся. Умиротворений, він заснув у сповненій шепотінням дощу холодній пітьмі. На світанку дощ припинився, і Гед, прокинувшись, побачив, що між складочками його плаща примостилося, згорнувшись клубочком, невеличке звірятко. Хлопець здивувався, побачивши його, бо то була дуже рідкісна тварина — отек.

Ці звірята зустрічаються тільки на чотирьох південних островах Архіпелагу — на Роуку, Енсмері, Поді та Ваторті. Вони маленькі та лискучі, з широкою мордочкою, темно-коричневим чи смугастим хутром і великими яскравими очима. В отеків гострі зуби і дика вдача, тож приручити їх майже неможливо. Отеки не мають звички кричати чи перегукуватися, інколи здається, що вони взагалі безголосі. Гед погладив звірятко, воно прокинулося та позіхнуло, показавши маленького брунатного язичка і біленькі зубки, і навіть не злякалося.

— Отек, — промовив хлопець, а тоді, згадавши істинне ім'я отека Прамовою, сказав: — Хойґу! Ти хочеш піти зі мною?

Отек вмостився на хлопцевій долоні і заходився вилизувати своє хутро.

Гед прилаштував його собі на плече, між зборками каптура, і вони пішли далі. Упродовж дня отек кілька разів зістрибував з плеча і втікав до лісу, однак щоразу повертався до Геда, і врешті приніс упольовану мишу. Геда це розважило, він усміхнувся і сказав звіряті з'їсти мишу самому. Треба було поспішати, вночі розпочиналося свято Сонцестояння. І ось крізь вологі сутінки, минувши Роукський пагорб, він побачив чарівні вогники, що вигравали на даху Обителі Мудреців. Коли Гед увійшов у освітлену яскравими вогнями залу школи, його привітали Майстри і друзі.

Гедові здалося, що він повернувся з далеких мандрів додому, адже, якщо подумати, рідної домівки він не мав. Хлопець був щасливий зустріти знайомі радісні обличчя, а найбільше він зрадів Ветчу, котрий, широко усміхаючись, поспішив назустріч. Годі описати, як він цілий рік сумував за другом. Цієї осені Ветча посвятили в чаклуни і він більше не вважався учнем школи, та це не завадило їм відразу ж заговорити. Гедові здалося, що в першу годину їхньої зустрічі він сказав більше слів, ніж в Одинокій Вежі за цілий рік.

Коли вони всілися за довгий стіл, встановлений з нагоди свята у залі Великого коминка, отек примостився у Геда на плечі, у зборках плаща. Ветчу сподобалося звірятко і він навіть захотів погладити маленьку істоту, але отек вишкірив свої гострющі зуби. Хлопець засміявся.

— Знаєш, Яструбе, кажуть, що з тим, кого люблять дикі звірі, людськими голосами говоритимуть Одвічні Сили.

— Подейкують, що на Ґонті чаклуни часто приручають тварин, схожих на себе, — сказав Бурштин, котрий сидів побіля Ветча. — Наш володар Немерле має прирученого крука, а з пісень відомо, що Рудий Маг Аркський водив на золотому ланцюгу дикого вепра. Та щось мені ні разу не доводилося чути про чародія, котрий би носив щура у своєму каптурі!

Усі засміялися з дотепу, і Гед сміявся разом з усіма. То була весела ніч, і радість переповнювала його груди, і йому було приємно святкувати у компанії товаришів. І все ж таки жарт Бурштина, як і завжди, зачепив його гордість.

Того вечора в Обителі гостював володар острова Оу, котрий також був знаменитим чарівником. Колись він учився в Архімага, а тепер інколи навідувався на Роук на свято Зими, чи на Довгий Танець улітку. Поряд з ним сиділа дружина, юна, струнка, вродлива, наче намальована жінка. Її чорні коси вінчала діадема з опалів. Нечасто траплялося, щоби жінці було дозволено сидіти у цій залі, і дехто із Майстрів осудливо позирав на неї. Однак молодь не зводила з красуні очей.

— Заради такої кралі, — зізнався Ветч, — я б які завгодно чари навів...— Він посміхнувся і зітхнув.