— Ну, до цього, сподіваюся, не дійде, — відповів я. — Ми прилетіли сюди для того, щоб з’ясувати, чи не сталося біди з одним із капітанів. Ми ні на кого не збираємося нападати і ні з ким не хочемо воювати.
— А я, до речі, не така вже беззахисна дитина, — мовила Аліса. — Поїдемо на галявину?
— Постривай, — зупинив я. — Подивимося ще в дзеркала.
Але більше там нічого не відбувалося. Так нічого й не діждавшись, ми з Алісою все-таки залізли у всюдихід і об’їхали на ньому околиці галявини. Ми знайшли тільки сліди посадки корабля за пагорбами. Трава там була випалена гальмівними двигунами, і вузенька стежка вела крізь кущі до галявини.
Ми вернулися під обід і застали Зеленого в кают-компанії. Він задумливо стояв перед дзеркальними квітами і поскубував себе за руду бороду. В другій руці у нього була вібробритва.
— Що з тобою, Зелений? — спитав я.
— Думаю, — відповів механік.
У дзеркалах відбивався тихий сонячний день.
— Я думаю, — вів далі Зелений, — скільки живуть оці квіти.
— Напевно, кілька днів, — кинув я.
— А раптом їм зовсім не кілька днів, а багато років? Раптом вони рік за роком запам’ятовують усе, що відбувається довкола? Поглянь, які товсті дзеркала — сантиметрів по шість кожне. І дуже щільні. А за два дні, поки стоять у нас, вони не потоншали. Можна, Алісо, я зроблю операцію над однією квіткою?
— Давайте, — згодилась Аліса, яка відразу збагнула, в чому річ.
Зелений переніс одну із квіток на стіл у лабораторію, закріпив її затискачами і почав тонку операцію.
— Я зніму одразу сантиметр, — сказав він.
— Постривай, — зупинив я механіка. — Почни з тоненького шару: можливо, нічого й не вийде.
Зелений послухав мене і ввімкнув вібробритву. Індикатор, білий від цікавості, вийшов із кутка й підійшов ближче, тихо переступаючи ногами-паличками. Кущики заворушилися у своїй клітці — думали, що даватимуть компот. Павук-ткач-троглодит перестав плести шарф.
Тонкий шар, прозорий, наче целофанова плівка, відокремився від дзеркала. Зелений обережно зняв його і поклав на стіл.
Кілька секунд дзеркало залишалося зовсім темним, але в той момент, коли я вже вирішив, що нічого не вийшло, дзеркало враз посвітлішало. Воно відбивало цього разу вітряний, похмурий день.
— Усе гаразд! — сказала Аліса. — Їдьмо глибше в минуле!
— Але як ми зможемо лічити дні? — подумав я вголос. — Адже ми не знаємо, якої товщини шар одного дня.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дівчинка з Землі» автора Булічов Кір на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПОДОРОЖ АЛІСИ Фантастична повість“ на сторінці 96. Приємного читання.