Розділ «ПОДОРОЖ АЛІСИ Фантастична повість»

— Ану лиш, покажи, — благально мовив Полосков. — Ну й щастить же тобі!

— Не скажи, — заперечила Аліса. — Заради цього осколка мені довелося політати у пазурах птаха Крока. Ти літав коли-небудь у такий спосіб?

— Ні, — посміхнувся Полосков.

— А осколок він мені сам дав. Певно, він у них у гнізді забавка для пташенят. От він мені його і дав погратися.

Я задумався. Аліса мала рацію. Схоже, що “Синя чайка” і справді на цій планеті. Але як її знайти?

— Що сталося з металорозвідником? — спитав я Полоскова. — Ти ще не перевіряв?

— Дивно, але хтось розбив у ньому індикатор металошукача.

— Розбив?

— Сам розбитись не міг — індикаторний механізм знаходиться аж у центрі розвідника.

— Що ж робити? — роздумував я вголос.

Ми опустилися перед “Пегасом” і вийшли на галявину, поглядаючи на небо — чи не летить птах Крок.

— А ось і говорун, — сказала Аліса.

І тут я помітив, що перед самісіньким моїм носом до землі спускається тоненький ланцюжок.

Із дерева злетів говорун і кружляв над нами, ніби запрошуючи йти за ним шукати капітана.

Розділ 16

ДЗЕРКАЛЬНІ КВІТИ

Аліса схопила ланцюжок, на якому був прив’язаний говорун. Птах не чинив опору, не перечив, наче розумів, чого від нього хочуть. Він поволі летів над кущами, і, якщо ми відставали, він здіймався трохи вище і ширяв у повітрі, очікуючи нас. Іти було нелегко, бо стежок на цій планеті ніхто для нас не протоптував. Доводилося перелазити через перегнилі стовбури, продиратися крізь ліани й шпичаки, переходити через бистрі ручаї. Жовті ящірки на високих довгих ногах вискакували з-під пеньків і з виском розбігалися, попереджаючи лісових мешканців, що йдуть чужі.

Потім ми опинилися на галявині, де росло безліч білих хижих квітів. Квіти голосно плямкали, пожираючи метеликів і бджіл, і тяглися до нас, хапали пелюстками за ноги. Але прокусити черевиків вони не могли і через те злилися і навіть ричали. За переліском відкрилася ще одна галявина. Квіти на ній були червоного кольору. Вони виявилися дуже допитливими: тільки-но ми виткнулися з-за дерев, усі пелюстки повернулися в наш бік, ніби за нами стежили й принюхувались. Над галявиною чувся шепіт.

— Вони великі пліткарі, — сказала Аліса, — і тепер до вечора обговорюватимуть, у що ми були вдягнені та як ішли.

Ще довго нам чувся шепіт і бурмотіння допитливих квітів.