Розділ «ПОДОРОЖ АЛІСИ Фантастична повість»

— Авжеж, — погодився я. — Звичайно, це міражі. І говорун не помилився, коли голосом Другого капітана попередив нас про міражі. Але хто і чому їх робить? Кому ми маємо дякувати за рідкісну розвагу?

Береза розтанула в темряві, а з далекого схилу гори в напрямку до “Пегаса” рушила дивна процесія. В ній були люди, фіксіанці, істоти з невідомих нам планет і зірок, роботи, звірі. Юрба міражів оточила корабель, ніби не помічаючи його. Вони проходили крізь нього, розчинялися, роздвоювались, проходили один крізь одного.

— Тату, — сказала Аліса, — ходімо подивимося на них зблизька.

— І звідси видно, — заперечив я. — Ми ж не знаємо їхніх властивостей. А раптом вони не такі вже й безтілесні, як здаються.

Ми довго дивилися на процесію привидів, а коли на рівнині нікого не стало, Аліса знову заходилася канючити:

— Ну, тату, ну спустімося, ще не пізно. Он, поглянь, тільки один міраж залишився — д’Артаньян.

І справді, на спорожнілу долину вийшов один-однісінький мушкетер і почав у задумі походжати неподалік від корабля.

— Ідіть, — зважився тоді Полосков. — Тільки далеко від “Пегаса” не відходьте. А я дивитимусь, щоб із вами чого-небудь не сталося.

Полосков, як завжди, вгадав моє бажання. Звісно, мені дуже кортіло поглянути на привидів зблизька. Я тільки непокоївся, аби чогось не трапилось з Алісою. Але піти без неї — це посваритися надовго. Вона вважала міражі своїми — адже вона першою вгадала трьох мушкетерів.

Ми спустилися по трапу на рівнину. Вона була геть безлюдна. Д’Артаньян кудись пропав.

— Зачекаємо, — сказала Аліса. — Напевно, вони знову прийдуть.

Я підійшов до того місця, де недавно росла берізка. На землі лежа ли лише кругленькі камінці — ні травинки, ні листочка.

— Дивись, тату, хто йде, — вигукнула Аліса. — Ти тільки по думай!

Я підвів голову й здригнувся. Назустріч ішов я сам, тримаючи за руку Аліску. Причому ми обоє були без скафандрів, у капцях, і, здавалося, нам зовсім не потрібне було повітря.

Аліса побігла назустріч самій собі.

— Стій! — крикнув я їй. — Ти куди?

Та Аліса вже добігла до свого двійника і з розбігу пролетіла крізь міраж, спіткнулася об камінь, упала на коліна. Міраж відразу зник.

Поки я поспішав на допомогу Алісі, виник новий міраж. Він швидко рухався до Аліси, наче хотів її схопити. Цього разу міраж вдавав доктора Верховцева. Капелюх його був насунутий на очі і гострі вузькі плечі підняті аж до вух.

Я встиг стати між міражем і Алісою, затуляючи її, бо я зовсім не був певен, що Верховцев — тільки міраж.

Але доктор не помітив Аліси. Він пройшов майже поруч, усміхаючись, ніби побачив когось. Я подивився йому вслід. Назустріч Верховцеву йшов товстун у чорному шкіряному костюмі. Вони простягли один одному руки і, нахиливши голови, засперечалися про щось.