Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

Где и как зимуют раки.

Заходить Васько не сам, а разом із високою білявою жінкою, дуже на нього схожою.

— Познайомся, мамо, це мій товариш.

Жінка простягла мені руку, я зніяковіло вітаюсь, пам'ятаючи про брудні черевики. Бо мені здається, що Василева мати на них тільки й дивиться.

— Ходімте пообідаєте з нами, — запрошує привітно вона. — Ви ж прямо зі школи?

Я гаряче одмагаюся.

— Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивіться тим часом книжки.

Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, і мені аж голова обертом іде — так хочеться їсти.

Врешті вони пообідали, і муки мої скінчилися. Але настрій не поліпшився. І коли Василь читав свій вірш, я його майже не слухав, тому зразу нічого не міг сказати. Побачивши його розчароване обличчя, одразу ж почав викручуватись:

— Вірш сподобався, не сподобався тільки заголовок,

— Правда?

Обличчя Василя рожевіє, він щасливий. Розповідає ще раз, як мучився над цим віршем. Особливо не давалась одна рима. Там, де «самольот», весь час ліпилось «ідіот».

Ми весело сміємось, і я думаю, який славний хлопець цей Васько, і як здорово, що ми з ним подружилися! Зараз я не проміняв би його ні на кого, навіть на Олю Чровжову.

Він провів мене майже додому. Розповідав про своє захоплення літаками, про гурток планеристів. Пообіцяв завтра взяти з собою.

— Подивишся, як літають на планерах. Наступного дня ми подалися на аеродром.

Власне, це було звичайне поле, на якому стояв старенький тренувальний літак і кілька планерів. Літак — куценький, пузатий, мов джміль, планери ж тонкі, наче оси, з вузькими довгими крилами. Біля них метушилися хлопці, тягнули товсту довгу линву, що звивалася по траві, як полоз. Василь пояснив мені, що то амортизатор, за його допомогою запускають планери. Він запросто ручкався з усіма, знайомив зі мною:

— Це мій товариш. Поет.

На «поета», однак, ніхто не звернув уваги: такі всі були заклопотані.

Потім Василь сидів у планері, а я разом з іншими натягав линву і щосили кричав: «Ну, раз!.. Ну, два!..» Линва раптом ослабла, і я покотився в траву. Хлопці, які встигли відскочити, реготали, але я ніскільки не образився, а, задерши голову, стежив за планером, у якому летів мій товариш.

Повертаючись з аеродрому, запитав Василя, чи правда, що він стрибав з літака із парашутом. І був трохи розчарований, коли той відповів, що стрибав, але не з літака, а з парашутної вишки.