Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ.»

— Юрію Сергійовичу, я ж усе вам відповів!

— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.

— Так то ж з мови! При чому тут фізика?

— А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловіче!

І що дивно: ми на нього навіть не ображались. Якби якийсь інший учитель спробував діяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дійшли б. А тут тільки знижеш плечима і під веселий регіт товаришів сядеш за парту.

Юс пробув у нас до кінця навчального року: «добив» — таки до пенсії і повернувся до своїх улюблених квітів.

ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ І ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ «ЗАЙЦІ» І З ЧИМ ЇХ ЇДЯТЬ

Я ще не стрічав у своєму житті такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, ніхто не міг вивести його з рівноваги, навіть Мишко Кононенко, мій невгамовний сусіда, в якого енергія так і кипіла. Він ніколи не сердився, коли Мишко в'язнув до нього, тільки, бувало, спокійно подивиться й скаже:

— Ти мені заважаєш.

І Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу відходив і бубонів:

— Подумаєш, Сократ! Діоген у бочці…

Чому саме в бочці — ніхто з нас не знав. У Мишковому мисленні годі шукати логіки, він не дотримувався жодних канонів, це був анархіст і стихійний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному тумані, як і моє.

Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумніву, ким стане Гаврильченко по закінченні середньої школи.

Скрізь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися літаки найрізноманітніших конструкцій. Од важких бомбовозів до в'юнких винищувачів. Літаки на землі й у повітрі, літаки, що виконують «мертву петлю» і падають у піке, літаки, які заходять один одному в хвіст і мчать лоб у лоб. Ескадрильї, армади крилатих машин заповнювали Василеві підручники й зошити, і не раз бомбили, збиваючи чесно зароблені добрі оцінки. Бо Марія Федорівна, наприклад, ніяк не могла поділити Василевого захоплення і, повертаючи зошит з української мови, щоразу з докором казала:

— Ви знову понамальовували свої жахливі літаки! Довелося за це знизити вам оцінку.

Гаврильченко мовчки брав зошит, який більше скидався на аеродром, і сідав на місце. Не намагався навіть сперечатись з учителькою: приносив свідому жертву улюбленій справі.

Поміж літаками частенько траплялись і планери та парашути: Гаврильченко відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря, і Мишко мене переконував, що не кожен із десятикласників може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостійно літати на планері.

— Він і з парашутом стрибав!

Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б міг подумати: звичайнісінький хлопець — і вже парашутист! Тепер мені зрозумілий той спокій, з яким він сприймав занижену оцінку з української мови. Я на його місці теж і оком не зблимнув би.

Мені дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, які тримаються з ним запанібрата. Метикую, що б його собі зробити таке, аби привернути Василеву увагу.