Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Коло пів третьої прийшла відповідь із Станиславова. У ній зазначалося, що в запропонований час відповідь не може бути надіслана й що рано 23. лютого Державний Секретаріят подасть своє рішення.

Комісія не сперечалася. З усім, можливим серед наших тодішніх обставин, комфортом допровадили ми її до Львова. Перед відїздом ген. Картон висловив бажання, щоби хтось з англійців сфотографував нас обох. Вже значно пізніше надіслав він мені світлину з написом: "Велика Анґлія й Мала Україна". (Ґен. Картон був значно вищий від мене ростом).

Після довгої перерви, у 1920. р. мені часто доводилося бачитися з ген. Картон де Віяр. Він завжди виявив повну охоту зустрічатися й давав усі докази пошани до мене, як до українського ґенерала.

Той матеріял, який ми зібрали 22. лютого, переконував нас, що відвідини комісії були безсумнівним плюсом під оглядом правильного інформування держав Антанти про Українську Галицьку Армію. Сотня гуцулів, як почесна варта, гарно представляла українського стрільця. Ці й дальніші відвідини комісії та витревалість нашого війська в боротьбі з сильнішим противником — спричинилися до того, що в 1919. р. наша Армія мала славу найкращої військової групи на Сході Європи.

23. лютий пішов на підготовчу працю, а 24. у Львові о год. 12. 15 підписано умову, що "всі воєнні акції устають з днем 26./ІІ о 6. рано до 26./ІІ." Умову цю підписали: з українського боку — полк. Мирон Тарнавський, др. Л. Бачинський та о. Бон;

з польського боку — полк. Мечислав Куліньскі, майор Я. Гемпель і майор В. Маріянскі. Згідно з цією умовою, шлях Львів-Сихів залишився вільним від боїв, щоби можна було підтримувати звязок.

На цьому місці не зайвим буде навести деякі факти, що творили, такби мовити, атмосферу, в якій довелось працювати нашим делегатам.

24. лютого б. п. Головний Отаман, С. Петлюра, якому в той час на Великій Україні належить видатна роля, на запросини редакторів часописів, подати суспільству свою думку про політичний стан, заявив слідуюче: "Федерація з Росією наша згуба, бо вона нівечить нашу душу, а західні сусіди, хоч визискують нас, але до душі дібратись не зможуть. Економічні інтереси й політичний розум кажуть нам вступити в зносини з Антантою й оформити їх". А далі, на запит щодо ролі Галичини: "Мусите йти на поміч Наддніпрянщині в боротьбі з большевиками, бо грозить небезпека, що харчі, замісць до Вас, помандрують до Москви. Злуку з Галичиною зазначили ми реальними річами: доставкою харчів, амуніцією та поверх 100 міліонами карбованців".

І в той же час у поляків. 22. лютого Пуанкаре наказав Пішонові й Тардьє оголосити документи про визнання Польщі незалежною державою ("Нойв Фрайє Прессе"). Опираючись на цю правну підставу, Падеревскі намалював нові кордони. "Принцип самоозначення" він залишив для тих, хто вірить, ніби право є сила. Намальовані кордони охоплювали все те, що сприятиме політичному й економічному розвиткові "Великої Польщі". На Півдні ці кордони доходили до кута: Збруч-Дністер… В допомогу польські дипльомати дуже зручно піднесли "історичну місію" Польщі, як захисника культури від нападів східних варварів. У даному випадку роля варварів припадала на комуністів. Саме тому польська дипльоматія проголосила, що весь український нарід вже захоплений заразою большевизму.

Так було на нашому Заході. А на Півночі? — "У.П.Б." подавало: "Предсідник української дипломатичної місії в Москві, Мазуренко, подав Директорії до відома, що Совнарком ожидає згоди Директорії на його посередництво в справі помирення Совіцької України з Директорією".

До всього цього маємо глибокі підстави припускати, що чутки про тодішні безпосередні переговори між большевиками й поляками не були тільки чутками… На це вказує хочаб вислів Лешена Борковского: "Нема Руси, є тільки Польща й Москва".

Зрештою, в Одесі провадилися без жадних наслідків трагікомічні переговори між Директорією й Антантою. Комічні тому, що, як потім виявилося, держави Антанти заступав зовсім на це неуповноважений аґент, — а трагічні тому, що в звязку з цими переговорами почалися зміни в уряді на Великій Україні, чим остаточно руйнувалося й так безнадійно хорий політичний провід. Мені не доводиться зупинятися над цим докладніше, бо все це правдиво переказав полк. Е. Коновалець у своїх споминах[11].

Делегація 3.У.Н.Р. для переговорів у Львові складалася з таких осіб: голова — др. Охримович, члени — др. Бурачинський, др. Витвицький (Державний Секретар), др. Лозинський, др. Темницький, о. Бон, полк. Гужковський, полк. Слюсарчук, підполк. Фідлєр й отаман Рожанківський.

На цьому місці не буду я докладно переповідати всіх моментів переговорів, бо зацікавлені знайдуть чимало матеріалів у "Стрільці" й "Републиці" (комплети мають українські музеї у Празі). Більш важливими, ніж подробиці, є висліди.

"Лінія Бертельмі" стояла на порядку засідання. Одначе ту "лінію" прикрашено слідуючою вербальною заявою комісії Антанти:

"Ми — себто представники держав Антанти, а саме: Анґлії, Америки, Франції й Італії — розглянули совісно й основне справу, яку отсе рішаємо. Від обох сторін жадаємо жертв, та жертв тільки тимчасових до часу рішення мирової конференції. Ваше воєнне положення нині добре та завтра воно може змінитися на вашу некористь. Між Чехами й Поляками заключено вже перемире, через Чехію Поляки могтимуть довозити муніцію для себе; (Це й була ціль перемиря! О.-П.). На днях буде заключене перемире між Німцями й Поляками, большовики не заняли ще ніякої частини польської території і ніщо не приневолює Поляків посилати зараз свої війська проти большовиків. Все те знають Поляки, і в тій свідомости їх надія і сила. Коли ви не приймете нашого предложення, возьмете на себе відповідальність за той крок перед цілою Антантою. Будете мати тут війну з Поляками, яким прийде з підмогою знаменито зоружена і хоробра армія Галера, зложена з 6. дивізій, про якої хоробрість ми особисто могли переконатися у Франції. З другої сторони йдуть на вас большовики, що взяли Київ і значну часть вашої території, та стоять в брамах ваших. Колиж ви приймете наше предложення, ми постараємося о признання вашої суверенности. Факт, що з вами говоримо і вам ставимо своє предложення вже є до певної міри признанням: не пропонується нічого тому, що не існує. Далі ви при нашій допомозі поборете большовиків, відберете у них забрану вам тепер свою землю і не станете перед мировою конференцією з порожними руками. А наше рішення буде важне і для висліду переговорів Директорії з послами Антанти в Одесі, бо наші повновласти куди більші як одеських послів. Ми подбаємо, щоб ваших представників допущено на мировий конгрес. Пішлемо до вас свою місію, яка постійно у вас перебувала-би і здавала-би нашим державам справу про ваші домагання і потреби. Поручимо, щоби були навязані дипльоматичні зносини між державами Антанти і вашою державою. Тямте пословицю: Помагайте собі, а небо вам поможе; те небо — се держави коаліції. Ваше рішення буде початком нового життя і вашого народнього щастя. Не будете мати більше тої нагоди, що нині. Се святочна і велика година. У ваших руках доля вашого народу".

Становище нашої делєґації було слідуюче: тільки повне забезпечення української державности перед Польщею, а зокрема визнання лінії Сяну, як тимчасової демаркаційної лінії, моглоб бути нагородою народові за його криваві зусилля й жертви та моглоб забезпечити український фронт проти большевиків.

Розходження були надто великі. Ось тому переговори затягнулися аж до 28. лютого з перервою на 27., коли комісія Антанти приїхала до Ходорова вдруге — на побачення з Головним Отаманом[12].

День наперед і в самий день приїзду комісії до Ходорова, С. Петлюра пробував у мене ґрунт щодо підсилення протибольшевицького фронту частинами У.Г.А. Я з повною одвертістю зясував йому, що Начальна Команда входить саме тепер у рішаючу боротьбу з ворогом і що на нас чекає ускладнена оперативна ситуація, у звязку з чим ми підносимо домагання свіжих масових поповнень із запілля, бо, якщо запілля не виступить на арену боротьби, наш плян буде засуджений на неуспіх. Рівночасно я зазначив, що оскількиб Головний Отаман настоював, то мені залишилосьби тільки одне: порушити питання ліквідації протипольського фронту, як певного імперативу в нашому загальному ділі.

С. Петлюра нервувався й виказував явне невдоволення. Для мене було очевидним, що він хотів мати мою згоду на призначення для операцій проти большевиків, але без шкоди для операцій проти поляків, десятитисячного корпусу стрільців. Небіжчик знав, що мій авторитет в урядових колах 3.У.Н.Р. був настільки міцний, що Державному Секретаріятові не лишалосьби нічого, як тільки наказати виконати моє рішення.