Розділ «Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ»

Туманова звільнилась із парашутних лямок і поглянула на годинник з фосфоруючим циферблатом — він показував п'ятнадцять хвилин на першу.

«Вже одинадцяте червня», подумала розвідниця й дістала компас. Вона легко визначила напрям, у якому їй треба було вирушати.

Дівчина ще раз огляділася навкруги, старанно, якомога тугіше скатала парашут і, скинувши його на плечі, попростувала до лісу. Росяна висока трава майже сягала до колін, і її аромат трохи паморочив голову.

Ліс стояв похмурою, непроглядною стіною. Юля увійшла в нього, зробила крок, другий і мимоволі спинилася: здавалось, начебто її опустили в чорну туш. Треба було перечекати, поки очі звикнуть до темряви.

Скоро стали вгадуватись обриси стовбурів і просвіти між ними.

Не кваплячись, пильно вдивляючись, обережно намацуючи ногою землю, Юля рушила вперед. Густе павутиння, що протяглося поміж дерев, прилипало до обличчя, рук, одягу. Гілля чіплялося за парашут. Туманова скинула його з плеча і взяла під пахву.

Ноги стали занурюватись у щось податливо-м'яке, пружиняче, і вона догадалася, що це мох.

Де-не-де в хащі боязко і сиротливо висвічували своїми вогниками одинокі світлячки, зрідка траплялись гнилючки, які випромінювали мертве, ледь жевріюче світло.

На душі було трохи неспокійно, тоскно. Туманова розуміла, що лісний морок оберігає її краще за будь-яке прикриття, але від цього не легшало, і вона не могла збутися неприємного почуття, що сковувало її.

Куди не ступиш, куди не збочиш, — скрізь підстерігав морок. І важко сказати, чи саму її ховав і оберігав він!

Та ніде правди діти: було страшнувато. Хто насмілиться заперечувати, що вночі, на самоті з похмурим одвічним лісом це почуття не опанує його, не напружить нерви, не змусить дужче битися серце?

Та ось ліс потроху став рідшати, і Туманова вибралась на невеличке узлісся, поросле густим папоротником.

Вона перепочила трохи, добула з-за пояса фінку і викопала чималу яму. В неї Юля уклала парашут і засипала його землею.

Потім дістала з речового мішка дві галети, півплитки шоколаду і невеликий термос з чаєм. Незадовго перед тим, як летіти, Дмитрієвський умовляв її ситніше повечеряти. Та вона відмовилась, Андрій доводив, що після стрибка їй необхідно бути бадьорою, тому треба набратися сили, але вона так і не послухала. І пояснила чому.

Юлин батько все своє життя провів у лісі. Він народився в родині лісника, довгий час працював науковим співробітником у лісних заповідниках і загинув у лісі. За три роки до війни, їдучи якось замерзлою тайговою річкою до Забайкалля, він разом з конем і саньми провалився під лід і не зміг вибратись звідти. Василь Туманов вважав ліс своїм домом, любив, знав усі його таємниці й зумів цю любов передати дітям. Він часто казав дичці: «Якщо хочеш вночі добре бачити в лісі, ніколи не напихай шлунка. Повний, ситий шлунок притупляє зір. Удень це непомітно, а вночі сильно позначається».

Юля свято вірила в життєву мудрість батька, пам'ятала його накази і через те обмежилась перед вильотом лише склянкою міцного гарячого чаю та бутербродом.

Зараз, підкріпившись галетами і шоколадом, ковтнувши кілька разів з термоса, вона відчула себе зовсім бадьорою. Тепер треба було скоріше йти з того місця, де закопаний парашут.

Звірившись із компасом і внісши невелику поправку до напряму свого просування, Туманова поставила пістолет на запобіжник і знову заглибилась у ліс. Незабаром її ноги заковзали по м'якому настилу з торішньої глиці. Листяний ліс змінився хвойним.

Раптом попереду почулося дзюрчання води. Юля спинилась. До річки, за її розрахунками, було ще далеко. Вона прислухалась і зрозуміла: десь поблизу журливо й мелодійно воркувало невидиме джерело.

Заспокоєна, вона рушила далі і, пройшовши годину, вирішила гарненько відпочити, дочекатися ранку.