Розділ «Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ»

— Прощавай, дочко! Тепер до перемоги не зустрінемось… Але ці сім днів і ночей я ніколи не забуду. — І він міцно обняв і розцілував її.

— Становись! — поквапив Дмитрієвський і розкинув руки.

Крайнім на правому фланзі став сержант Волков з Моржем. За ним — Грундт, слідом Генріх Гроссе, потім Туманова, а далі полонений радист, лейтенант Назаров. Колону замикав капітан.

— Направо! — тихо скомандував Дмитрієвський. — Кроком руш!..

Група витяглась ланцюжком, пересікла поляну і зникла в лісі.

Бакланов спав одягнутий, напруження останніх днів змучило його. Всю ніч він не спав, чекаючи вісток від групи Дмитрієвського, і тільки перед світанком задрімав.

Його розбудив начальник радіоцентра, який приніс радіограму.

Бакланов підніс до очей аркуш паперу і прочитав:

«Завдання виконано без втрат. З нами документи і троє цікавих людей. Літак висилайте сьогодні на двадцять третю годину на поляну за тридцять три кілометри північніше від Горєлова і чотирнадцять кілометрів на захід від села Паршино. Наші сигнали: вісім вогнищ коридором і дві білі ракети на посадку. Капітан Дмитрієвський і лейтенант Туманова».

Бакланов схопився, обняв начальника радіоцентра й поцілував. Той сторопів, аж ніяк не вважаючи себе винуватцем торжества, відступив на крок і розгублено промовив:

— Прохорова чекає відповіді…

— Я сам, — сказав Бакланов і, підійшовши до стола, покрутив ручку телефону. — Осу мені, так, Осу!.. Черговий оператор? Бакланов говорить! Перекажіть одинадцятому кореспондентові, щоб чекали літака при будь-якій погоді. Так!..

Потім він ухопився за ручку другого телефону і завмер. «Чи не ранувато? — прийшла обережна думка. — Адже о третій годині ранку скінчилось засідання військової ради… Ні!» — і він рішуче закрутив ручку телефону.

Трубку довго не знімали, та, нарешті, в ній почувся глухуватий, заспаний голос командира.

— Товаришу генерал… — почав Бакланов.

Час наближався до двадцять третьої години. Повівав легкий нічний вітерець. З лісу долинало таємниче шарудіння. Край галявини, біля вогнища, яке вже перегоріло, сиділи Генріх Гроссе, капітан Дмитрієвський і Туманова.

Трохи далі від них, упершись спинами, підтримуючи один одного, сиділи зв'язані штурмбаннфюрер Грундт і полонений солдат-радист. Коло них, випроставши вперед лапи і напівзаплющивши очі, куняв Морж.

Решта хлопців на чолі з лейтенантом Назаровим чергували на галявині коло купок хмизу.

Юля ворушила хворостиною жар у вогнищі і неквапливо розповідала. І коли її співбесідники дізналися про все, що сталося з нею за ці дні, вона полегшено зітхнула й додала:

— Що мене штовхнуло залізти до кишені його піджака, не знаю. Адже після того, як він дав мені свій пістолет, з якого я могла тут же його порішити, я вже твердо повірила, що він саме та людина Чорноп'ятова, про яку мене попереджав полковник Бакланов. А коли я розгорнула посвідчення… Так, це просто випадок.