Розділ «Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ»

Міське підпілля було невелике, але являло собою згуртовану і добре законспіровану організацію. Учасники підпілля жили в самому місті й для прикриття своєї нелегальної діяльності всі десь працювали. Це давало можливість їм самим і їх родинам хоч і надголодь, та все-таки існувати.

Окупанти добре відчували удари патріотів і чудово розуміли, що маленьке місто, в якому вони хотіли б вважати себе господарями, не скорене і чинить опір.

Підпільники не розпорошували своїх сил. Вони працювали цілеспрямовано, не хапаючись за те, що здавалося легшим і зручнішим… Зв'язані по радіо з фронтом, вони підкоряли його завданням усю свою сповнену небезпеки і постійного риску бойову роботу. Це був сильний бік підпілля. Та й ще одна обставина ускладнювала справу: в районі міста зараз не було партизанської бази. Партизанський загін під командуванням Новожилова, сформований у лісах Горєловського району, в травні пішов у далекий рейд і діяв зараз на життєвоважливих комунікаціях ворога.

Місто Горєлов стояло осторонь головних магістралей. До війни в ньому нараховувалось не більше як сорок тисяч мешканців. Крім невеликої мебльової фабрики, залізничного депо, електростанції, цегельного заводу і кількох артілей промкооперації, тут не було ніяких інших промислових підприємств. З воєнного погляду місто не могло служити опорним пунктом для гітлерівців, та зате в ньому розташувалось чимало тилових, господарських і поліцейських установ окупантів. Фронт запропонував міським підпільникам зосередити увагу саме на цих установах.

Підпілля нараховувало тепер двадцять сім чоловік, розбитих на шість незалежних одна від одної груп. Кожну групу очолював старший, і цей старший зустрічався з Чорноп'ятовим. Решта могли тільки догадуватись, що всю організацію хтось очолює.

Основа підпілля в Горєлові була закладена міськкомом партії ще до окупації, коли лінія фронту наблизилась до міста. Цю справу було доручено місцевому старожилові, надійній, випробуваній людині — Калюжному. А той, у свою чергу, залучив собі на допомогу комсомольця-перукаря Заболотного.

Історія ж появи Чорноп'ятова в місті така. Він був кадровим офіцером Радянської Армії і до війни командував стрілковим батальйоном однієї з частин, що входила в Н-ську армію. Ця армія одною з перших прийняла на себе удари гітлерівських полчищ на початку війни. Відрізана від фронту, вона протягом двох місяців билась у ворожих тилах, завзято пробиваючись на схід.

Вона громила гітлерівські гарнізони, автоколони на шосейних дорогах, аеродроми і бази окупантів, висаджувала в повітря мости і склади противника, пускала під укіс залізничні ешелони. Вона йшла дрімучими лісами Білорусії, багнистими болотами Полісся, форсувала численні водні перешкоди і, де б не зустрічала ворога, нав'язувала йому бій. Проте лави армії ріділи. Настав час, коли з неї ледве можна було зібрати полк. Від батальйону Чорноп'ятова вціліло шість чоловік.

Рештки армії розташувалися на відпочинок у лісі за чотири кілометри від Горєлова, окупованого гітлерівцями. Вночі командування зв'язалось по радіо із штабом фронту і дістало наказ: обійшовши Горєлов, пробиватися далі на схід, вийти на Н-ську дільницю фронту. Начальникові розвідувального відділу армії підполковникові Бакланову було наказано направити до Горєлова тямущого офіцера-розвідника, який, зв'язавшись із Калюжним, повинен був налагодити збирання і передачу розвідувальних відомостей для штабів армії та фронту.

Перед підполковником Баклановим постало питання: кого послати? Майже всі офіцери-розвідники або загинули, або замінили загиблих у строю солдатів.

Іти випало на долю Чорноп'ятова. Треба сказати, що багатьом вибір цей видався невдалим. Серед уцілілих офіцерів були люди, значно молодші за нього, енергійніші, і вони самі виявили бажання залишитись на нелегальній роботі в тилу ворога.

Чорноп'ятов непогано розмовляв по-німецьки, але дехто з офіцерів володів мовою краще.

Чорноп'ятов трохи знав місто Горєлов: у двадцять п'ятому і двадцять шостому роках він працював там інструктором допризовної підготовки. Але в політвідділі армії був офіцер, який народився в Горєлові і прожив там п'ятнадцять років.

У характері комбата прозирали риси, які можна було віднести до негативних: піп відзначався вайлуватістю, через що в нього не раз виникали сутички з командиром полку; любив з будь-якого приводу, а то й без нього побурчати, викликаючи цим роздратування у товаришів; на партбюро поставала розмова про його не зовсім байдуже ставлення до спиртного.

— Що ж ви знайшли в ньому? — запитали підполковника Бакланова.

— Я знаю цю людину з вісімнадцятого року.

— І все?

— Мабуть, що все.

— І ви впевнені в ньому?

— Як у самому собі.