У 1914 році, коли німецький мілітаризм розв'язав першу світову війну, Генріх опинився на російському фронті. Лжепатріотичний, шовіністичний чад запаморочив і йому голову: мабуть, його робітничий гарт був недостатнім. Він думав, що йде захищати батьківщину. Та помилка тривала недовго, страхіття війни примусили його замислитись над її безглуздям. Слова багатьох товаришів по заводу і полум'яні заклики Лібкнехта постали перед ним у новому світлі.
Він добре пам'ятає хвилюючі, щасливі дні братання з російськими революційними солдатами в 1917 році. Тут, в окопах, він збагнув, що в німецького робітника і солдата спільна доля, спільні інтереси та бажання з російськими робітниками і солдатами. І коли кайзерівська Німеччина накинулася у 1918 році на молоду Радянську республіку, він перейшов на бік Червоної Армії. Всю громадянську війну Генріх провів на фронтах, бився з білогвардійцями та інтервентами і на початку двадцятих років повернувся на батьківщину. Важко було вдома: інфляція, безробіття, злидні… Биті кайзерівські генерали та офіцери при підтримці королів гармат знову підвели голови. Як гриби, стали плодитися різноманітні фашистські організації. Єдиною силою, що протистояла фашизму і викривала його, була німецька Комуністична партія.
Генріх Гроссе в міру того, як посилювався розгул націстів, розгром робітничих організацій, єврейські погроми, ставав чимдалі переконанішим антифашистом. Він неодноразово зі зброєю в руках захищав робітничі збори від банд гітлерівських штурмовиків та есесівців.
Коли Гітлер захопив владу і Німеччина перетворилася в націстську тюрму, Генріх Гроссе, який працював на заводі, налагодив зв'язки з товаришами і став учасником підпільної комуністичної групи. В 1941 році його мобілізували і відправили на Східний фронт.
Та навіть не понюхавши пороху, він був тяжко поранений. Ще до першого бою його частина зазнала повітряного нападу росіян. Генріх прийшов до пам'яті в госпіталі. Чотири місяці його латали і лагодили, а потім, як непридатного для фронту, прнкомандирували до концентраційного табору під Горєловим. Він став очевидцем тих жахів, що їх творили фашисти на окупованій території. Генріх твердо вирішив допомагати росіянам у їх боротьбі з гітлеризмом. У його пам'яті живими стояли слова вождя німецької компартії Ернста Тельмана: «Гітлер — це війна! А тому — геть Гітлера, геть фашизм заради блага своєї батьківщини і всього людства!»
Працюючи шофером на лісозаготівлях, він возив радянських полонених і в одній з партій помітив офіцера, який, незважаючи на рани, виснаження і кволість, виявляв дивовижну силу волі, підбадьорюючи і підтримуючи інших. Прізвище його було, як згодом довідався Генріх, Найдьонов.
Якось у лютому сорок другого року Генріх гнав з лісу до станції Горєлов свій тривісний грузовик з причепом, навантажений дев'ятиметровими сосновими колодами. Вантаж супроводжували шість військовополонених, серед них — Найдьонов. Генріх посадив Найдьонова в кабіну. Решта разом з вартовим розмістились на колодах у кузові машини.
За довгі години засніженого шляху Генріх узнав історію радянського офіцера, який потрапив у полон тяжко пораненим. Найдьонов виявився уральцем, працював у Златоусті, в Челябінську — у тих місцях, де колись Генріх бився за молоду Радянську республіку.
Генріх і Найдьонов чудово порозумілися, повірили один одному.
Це сталося в лютому, а в квітні грузовик Генріха з п'ятьма військовополоненими, охоронником і вівчаркою до обіду не повернувся з далекої вирубки. Надвечір на розшуки машини вирушив начальник охорони з своєю командою. В лісі вони знайшли прив'язаних до сосен охоронника, шофера грузовика Генріха Гроссе і вівчарку, а машина та п'ять полонених, серед яких був і Найдьонов, зникли.
Великодушність Найдьонова та його друзів, які дарували життя охоронникові, пояснювалася просто. Убивши його, вони б поставили під удар Генріха, що був ініціатором, організатором і душею втечі.
Розшуки нічого не дали.
Згодом, коли розформували табір і Генріха призначили в тюремну охорону, до нього на квартиру з'явився невідомий. Це був, як згодом виявилось, Чорноп'ятов. Він назвав Генріха Скитальцем і передав привіт від старого знайомого. Генріх усміхнувся й подумав: «Ну, за Найдьонова тепер можна бути спокійним. Добрався…»
46Скісне проміння призахідного сонця перебігало по робочому столі полковника Бакланова і світилося на колодах протилежної стіни. Бакланов сидів на койці і дерев'яною ложкою доїдав залишки гуляшу з котелка на табуретці.
Запищав один з польових телефонів. По звуку можна було визначити, що це апарат, який з'єднує з командуючим.
Бакланов швидко підійшов, повернув ручку і зняв трубку.
— Так точно… Склад групи Дмитрієвського? Можу перелічити. Лейтенант Назаров, радистка Прохорова і провідник з вівчаркою. Що? Так точно: Дмитрієвський четвертий. Так… Так. Коли накажете їх привезти? Слухаю.
Полковник поклав трубку і задоволено всміхнувся. Нелегко йому було переконати командуючого в тому, що на чолі групи доцільно послати саме капітана Дмитрієвського. Та все ж переконав.
Андрій ожив. Він став енергійно готуватись до вильоту: відбирав і перевіряв зброю, боєприпаси, живлення для радіостанції, медикаменти, запас продуктів.
Його цікавило, як працює вівчарка, як слухає свого провідника, прикомандированого з військ МВС. Було проведено практичне заняття, здійснено пробний спуск собаки на парашуті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Голубий пакет» автора Брянцев Георгій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Георгій Брянцев ГОЛУБИЙ ПАКЕТ“ на сторінці 106. Приємного читання.