Розділ «ТРИ ГРАНІ ЧАСУ»

Лише на третій од зірки планеті було життя.

Планета була молода і прекрасна. Огорнена сяючою атмосферою, тихо й велично оберталася вона довкола своєї осі, повертаючись до зірки то материками, то морськими безмежними просторами. Як зачаровані, дивилися астронавти, залишивши на далекій орбіті свій корабель і висячи над планетою в захисних скафандрах своїх, на суцільні зелені ліси, на сріблясті, звивисті нитки річок та блюдця озер, на високі хребти, на моря й океани, що відливали блакиттю.

Один по одному спускалися вони в заздалегідь визначене місце: в гірську могутню систему, в долину, неприступну й вузьку, куди навряд чи могли прибитися живі істоти.

Сяяла в зеніті зірка. Її яскраве проміння заливало навколишній простір: хребти, вкриті іскристими снігами, триголову вершину, що примхливо впиралася в небо, червоні скелі, стрімкі, вкриті низенькою зеленою рослинністю схили та буйні гаї вздовж річки. З захопленням і подивом роздивлялися астронавти пейзаж, який виріс перед ними в цьому неприступному куточку планети, на перших живих істот, що з’явилися в повітрі: з яскраво забарвленими крилами, з тонкими довгими тулубами й антенами-вусиками на кумедних, з телескопічними очима голівках. І коли перед очима одного з них, наймолодшого, раптом заворушилася густа й низенька рослинність і вузьке, густо помережане, з гострою трикутною голівкою довге тіло, звиваючись, виповзло на каміння, він, наймолодший, не витримав: не зважаючи на сувору заборону не чіпати нічого живого, щоб не завдати йому шкоди, швидко нахилився і схопив істоту.

Одірвана од грунту, вона вмить обвила астронавта і, засичавши, ударила двома гострими зубами. Наймолодший, все ще тримаючи незвичну істоту, яка шалено звивалася, здивовано роздивлявся дві темно-коричневі краплі, що зависли на зовнішньому боці скафандра, — він подумав уже про аналізатор, щоб довідатися, що то за рідина, коли пролунав застережливий окрик, і молодик, винувато схилившись, обережно відпустив істоту. Вона одразу ж зникла в траві. Він відчував себе дуже незручно, хоч ніхто з його старших товаришів не прохопивсь навіть докором.

Настав час вирушати до намічених об’єктів спостереження. Кожен із них уже знав, де перебуває зараз, в оцю саме мить, закріплений за ним об’єкт: тисячі датчиків, вмонтованих біонетами, посилали невтомно свої сигнали на супутники, що оберталися навколо планети. На екрані кожного супутника з чіткими контурами певної ділянки, з найдрібнішими позначками рельєфу то застигав, то рухався червоний вогник, що означав розумну істоту. І тепер, коли астронавти вирушали на пошуки, кожен з них одразу ж настроївся на певний супутник і одержав усю потрібну інформацію.

Наймолодший вирушив майже останній. Стрімко злетівши угору, побажав бути невидимим — умова номер два відвідання чужих планет. Скафандр спрацював, як завжди, бездоганно, вся апаратура його, вмонтована в клітини, була настроєна на сприйняття імпульсів думки. Він був з’єднаний з тілом астронавта тисячами невидимих каналів, що передавали всі дотики, всі пахощі, всі звуки, — це була, власне, друга тілесна оболонка інопланетянина, яка не боялася ні космічного холоду, ні радіації, ні вакууму, ні тиску в тисячі атмосфер.

Тихо і плавно летів невидимий молодий ієтанин, то опускаючись, то піднімаючись, повторюючи всі вигини рельєфу, який під ним розгортався. Бачив спершу гори: цілу систему гір, диких, неприступних, високих, з могутніми льодовиками, глибокими ущелинами, п” яких стрімке скочувалися бурхливі потоки; бачив горбисті рівнини, порослі густою рослинністю; бачив повноводі річки та озера, що аж кипіли життям: дивовижні веретеноподібні тіла то непорушно стояли у воді, то кидалися стрімко вперед, наздоганяючи здобич; бачив, нарешті, моря, де серед велетенських хвиль теж вирувало життя, — і хто його зна, може отам, серед хвиль, уже були і його старші товариші, які мали вивчати мешканців водяної стихії. Може, пірнали разом з отими істотами в темні глибини, а може, вже й злилися з ними, якщо вони, ті істоти, були на достатньо високому щаблі розумового розвитку.

Він то потрапляв у могутні потоки повітря, що гнули, виривали з корінням рослинність, високо вгору підіймали хмари пилу й піску, то в атмосферну застиглість, коли навіть не ворушилися най дрібніші листочки. Над ним то проносилися важкі чорні хмари, з громами та блискавицями, із зливами й градом, то сяяло небо, і зірка, яка обігрівала цю прекрасну планету, піднімалася велично з-за горизонту, забарвлюючи ландшафт у веселі, ясні кольори. А коли вона заходила і темрява огортала планету, вгорі виразно й чітко загоралися зорі, й далекі галактики переливалися розсипами коштовного каміння. Величезний супутник планети, круглий, як диск, загорався у темному небі, кидав сріблясте сяйво своє на сонну поверхню. Планета огорталася таємниче-звабним серпанком, дихала таким спокоєм, що аж хотілося опуститися на неї, лягти і лежати, бездумно дивлячись у небо.

Врешті він став підлітати до потрібного йому скупчення розумних істот. Ще їх не бачив, але міг би точно напевне сказати, де вони зараз і скільки їх є: датчики діяли бездоганно.

Побачив велику рівнину, порослу низькою, жовтуватою на колір рослинністю, з розкиданими острівцями високих дерев. Рівнина замикалася на обрії нагромадженням скель, деформованих вітрами й дощами, а вдалині, з-за горизонту, витикалася конусоподібна верховина, і над нею непорушно стояв густий чорний дим.

По рівнині то тут, то там зрідка стрічалися тварини: вони то паслися, схиляючи рогаті голови до випаленої трави, то завмирали насторожено, то кудись бігли — і в стрімкому їх леті була своєрідна краса.

Все далі й далі летів ієтанин над рівниною, аж поки досягнув гір.

Тут, у цих горах, в глибокій печері жило плем’я потрібних йому розумних істот.

Їх було не так і багато — сотня, не більше. Волосся звисало з їхніх голів густими, безнадійно заплутаними гривами, спадало на плечі й спини. Вони мали мускулисті та довгі, з чіпкими й сильними пальцями руки, похилі лоби з горбами надбрів’їв, широкі розплюсну ті носи й товсті губи. Їх з першого погляду можна було б помилково зарахувати навіть до тварин, а не до розумних істот, коли б не їхні очі. Глибоко посаджені під оті високі надбрів’я, вони вже світилися розумом, в них горіла ненаситна цікавість — хай перший несміливий вогник, який не сягав поки що далі побаченого й почутого, не виходив за межі повсякденності, зв’язаної з пошуками їжі та життя. Але досить йому спалахнути, як він уже не згасне ніколи.

Придивившись пильніше, гість зрозумів, куди вставлені датчики.

Біонет одразу, мабуть, відмовився од наміру вживити їх цим дивовижним істотам: у них напевно не такий уже й довгий вік, — на їхній стадії розвитку, в жорстокій боротьбі за своє виживання розумні істоти швидко старіють і помирають, а більшість просто гине в сутичках із хижаками, — отже, не було й найменшого шансу, щоб хтось із них дожив до того часу, поки астронавти відвідають планету. Так, мабуть, вирішив біонет, і вибрав більш довговічне — зброю.

Це була величезна й важка бойова палиця, змайстрована з особливо міцного дерева. Колись оце дерево ще слабким пагінцем наткнулося корінням на гострий видовжений кремінь і поступово обросло його з двох боків.

Минали роки, деревце росло і росло, і коли воно стало вже досить товсте, хтось його вивернув з корінням: може, тварина, може, підмила вода, а може, й якийсь пращур оцих розумних істот. Він одразу ж зрозумів, який неоціненний скарб, яка грізна зброя потрапила йому до рук: кремінь намертво вріс у деревину, і коли коріння обрубати як слід, то вийде така досконала зброя, якої ніхто ще не тримав у руках.

Скільки часу минуло, поки було обрубане коріння, вистругана палиця? Місяць, рік, два? Та, зрештою, це не мало особливого значення: зброя з’явилася на світ і відтоді належала найсильнішому, вона стала, власністю вожаків племені, і біонет своїм штучним розумом вирішив вмонтувати датчик у палицю.