Розділ «ТРИ ГРАНІ ЧАСУ»

— Юро!

Радісний вигук долинув аж звідкись згори. Юрко задер голову: Ніна пританцьовувала, підіймаючи над головою велику друзу кристалів.

— Гірський кришталь!.. Давай сюди!..

Але Юрко похмуро відмовився. Колупався молотком унизу, але друзи так і не знаходив. А Ніна, мов на зло, весь час вигукувала:

— Ось іще одна!.. І ще!..

Юрко вже хотів піднятись до неї, та нараз молоток об щось дзвінко ударив і з каміння вилетів яскравий, як спалах, кристал. Серце Юркове так і тьохнуло, він нахилився, став гарячково розгрібати дрібні камінці, поки нарешті на дні невеликої ямки вигулькнуло ще кілька кристалів, з добрий палець завбільшки, вони росли з товстої платформи, що витикалась краєчком, — Юрко провів пучкою по одному з кристалів, і перед ним відкрилася прозора відполірована грань.

Кристал, аж холодний на дотик, був наче з криги, і в його чистій прозорості спалахували різноколірні вогні.

Тепер Юрко копав обережно й терпляче, щоб не пошкодити друзу. Вивільняв кристал за кристалом, і друза росла на очах.

Докопавшись до краю, виважив друзу із ями…

Спітнілий, щасливий, роздивлявсь свою знахідку. Друза була величезна, всі кристали цілісінькі, а в центрі росли особливо великі, — Юрко її ледь підняв і обережно поніс до води, щоб відмити.

Після такої знахідки захотілося перепочити. Ліг на траву.

— Юро-о-о!

Юрко знехотя звівся, глянув угору. Ніна забралася ще вище, заклично махала рукою:

— Аметисти-и!..

“Ну й хай!” — подумав Юрко: за жодні аметисти у світі не подерся б зараз угору. Ось відпочине, тоді буде видно.

Ліг, заклавши руки під голову, дивився на чагарник, що ріс по той бік річки.

Густі кущі дерлися вгору, до скелі, яка приліпилася до масивної кам’яної стіни. Скеля була якогось дивовижного кольору: зелена-зелена, аж очі вбирала. Колір той, м’який і ласкавий, милував око, і чим довше дивився на скелю Юрко, тим більше вона його зацікавлювала.

Скеля, здавалося, аж просвічувалася навпроти сонця, м’яко і ніжно, вона мовби жила, мінилася теплою зеленню, і Юрко, взявши молоток, знову пішов через ручай: вирішив подивитися, що то за порода.

Довго продирався крізь чагарник, хапаючись щоразу за віття: було досить круто, земля весь час вислизала з-під ніг. Врешті добрався до скелі і, зачудований, став: перед ним височіла величезна нефритова брила, заввишки метрів із п’ять і зо три метри завширшки. Що це був нефрит, Юрко міг би побитися об заклад: у них дома лежало кілька шматків нефриту… так то ж шматки, по кілограму якомусь, а тут — сотні тонн, не менше! Брила була гладенька, мов скло, відполірована вітрами й дощами, Юрко вдарив по ній молотком — молоток одскочив, як од гумового м’яча, на поверхні ж не лишилося й сліду.

Брила щільно тулилася до гранітної стіни, наче вростаючи в неї, Юрко зайшов з правого боку — жодної бодай щілини, зайшов і з другого. Тут теж брила наче впаялася в граніт, але Юрко побачив інше: на рівні його голови темнів круглий отвір.