Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

— Знімайте! — наказала тітка Павлина.

Асистенти одгвинтили скляну кришку.

Істота кілька хвилин сиділа непорушно, і нам із Жоркою вже почало здаватися, що вона нежива. Та ось вона заворушилася, підвела голову, розплющила очі. Далі почала повільно зводитися. Вибралась із скляної кулі.

Це була справжня гора, сплетена з м’язів. На голову вища од найбільшого оранга, з широчезними плечима, з руками-колодами й ногами-стовпами, вона стояла поруч із кулею й нічого, здавалося, не бачила: очі її були порожні й безтямні, а морда з низьким лобом і могутньою нижньою щелепою кам’яна та непорушна. Вона ще спала, і водночас од її постаті віяло такою могутньою, такою дикою силою, що всі оранги аж позадкували од неї.

— Колосально!.. Надзвичайно!.. — прокотився захоплений гомін.

Той гомін наче пробудив істоту од сну: вона блимнула раз, блимнула вдруге, і очі її загорілися люттю. Істота заревіла…

Досі я думав, що у світі немає реву дужчого за рикання лева чи пораненого тигра. Але зараз лев’яче рикання прозвучало б комариним дзижчанням: оглушені, ми із Жоркою ледь не попадали зі столу, а оранги одсахнулись ще далі. Істота ж, не зводячи з них налитих кров’ю очей, ревла й ревла, хижо простягнувши довжелезні руки з гострими пазурами, кинулася прямо на натовп.

Усе враз змішалося, переплуталося. Величезний клубок із коричневих уніформ покотився залом, і з того клубка раз у раз вилітали пошматовані, роздерті навпіл тіла. Падаючи, давлячи один одного, оранги кинулися до дверей, а вслід за ними й істота, розмахуючи своїми лапищами. Вона їх хапала, гризла, душила, одривала їм руки й голови.

Як ми із Жоркою вціліли в отій кривавій катавасії, я й досі не збагну. Коли оранги промчали мимо, а за ними й ота жахлива істота, коли її дикий рев став потроху згасати, ми все ще стояли, прикипівши до столу.

Трохи отямившись, я одразу ж подумав про тітку Павлину.

А вона стояла біля вікна і пильно дивилася надвір, потім з жалем сказала:

— Все!.. Вони його вбили…

Повернулася до нас.

— Злякалися?

— Злякалися, — схлипнули ми.

— Він вас не зачепив би.

Потім рушила до виходу, втомлено зронила:

— Злазьте, хлоп’ята, робити тут більше нічого.

У дворі ми побачили оту істоту: непорушну, пропалену наскрізь.

Навколо юрмилася похмура сторожа.