Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

— Он отим…

Екскурсовод показав рукою убік, і ми побачили сотні кліток, притулених одна до одної. Одні з них були вже порожні, а з інших виглядали істоти…

— Ви годуєте держи-дерево ними? — спитала тітка Павлина.

Обличчя її зблідло.

— Звичайно, — відповів трохи подивований екскурсовод. — Це нам найдешевше обходиться. Спробуйте запастися дичиною, щоб нагодувати цю прірву! Поки не почалася війна, ми змушені годувати держи-дерево цими ось істотами. А потім, я сподіваюся, йому вистачить харчу, — всміхнувся перекладач. — Котра зараз година? За чверть дванадцята?.. Рівно о дванадцятій ми будемо спостерігати захоплюючу картину!

Я весь аж здригнувся: згадав, як оранги кидали через багаття скулених істот. Татка теж не приваблювала майбутня процедура, бо він холодно відповів:

— Дякуємо, але в нас обмаль часу. А ми ще маємо побувати в храмі держи-дерева.

Храм держи-дерева стояв неподалік од плантацій. Це була височезна споруда з позолоченою банею. Над нею стирчала гігантська чорна колючка: символ держи-дерева.

Там уже були попереджені про наш прихід: нас зустрів натовп жерців. Усі вони були в чудернацьких плащах, що нагадували листя дерева, з непокритими, гладко виголеними головами. Найстарший жрець ступив нам назустріч, застережно підняв над головою батіг держи-дерева, всіяний отруйними колючками.

— Чи знаєте ви, що оці брудні істоти не мають права навіть наближатися до храму? — запитав він гнівно і тицьнув держидеревом в бік Жорки й Ван-Гена.

— Знаємо, — відповів татко спокійно. — Але ми одержали дозвіл.

— Чи знаєте ви, що за порушення цього закону ми повинні негайно кинути їх держидереву? — наступав на татка жрець: очі його аж палахкотіли.

— Знаємо, — відповів так само незворушно татко. — Але дозвіл нам дав сам Оранг Третій.

— Наш фюрер не міг дати такого богохульного дозволу! — заволав жрець.

Татко поліз за пазуху, дістав невеличку пластинку із золота:

— Ось цей дозвіл!

Жрець втупився у неї так, наче все ще не вірив власним очам. Потім неохоче повернув пластинку таткові, схилив поголену голову:

— Ми змушені виконати волю нашого божественного фюрера… Але до храму ми пустимо лише вас, без оцих двох нечестивих!

Ми змушені були скоритися…

Всередині було темно й похмуро. Високі чорні стіни, така ж чорна підлога, застелена чорною товстою тканиною, приглушувала кроки. Ми мимоволі стали розмовляти пошепки.