Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

Ранг же, важко одсапуючись, повзав по паркету: збирав ордени, що пообривалися під час сутички.

Я боязко оглянувся на Оранга Третього. Того зовсім розвезло: схилившись, він обіймав за плечі тітку Павлину, щось їй п’яно на вухо ревів. Тітка Павлина аж морщилася, але вирватись, очевидно, не сміла.

Тітку Павлину, сам того не відаючи, врятував Анг. Піднявши повен келих, він виголосив тост за фюрера. Говорив з півгодини: виклав всю історію фашистського руху орангів.

— Нижча раса твердить, що у неї більше звивин у мозкові, аніж у нас, — сказав він між іншим. — Хай буде так. Ми не будемо це заперечувати: ми цим пишаємося! Зайві звивини вищій расі можуть тільки зашкодити. Наш ідеал: мозок з однією-єдиною звивиною, по якій надходять лише команди начальства і мудрі гасла нашого великого фюрера. Тож за майбутнього володаря світу з єдиною звивиною, за нашого дорогого Оранга Третього! Хайль!

Під дикий рев Оранг Третій вихилив черговий келих і зовсім розкис: важко посунувся з крісла. Прислуга його підхопила, понесла поштиво у двері. Скориставшись тим, що майже всі з’юрмились навколо фюрера, покинули бенкетний зал і ми.

— Віднині ви будете жити недалеко од лабораторії генної інженерії — казав нам татко по, дорозі з палацу. — Ви повинні розвідати, як далеко вони просунулися в конструюванні тих воїнів. Тим більше, що тобі, сестро, теж доведеться брати в цьому участь.

— Ну, я їм наконструюю! — пробубоніла тітка Павлина.

— Гляди, будь обережнішою! — застеріг її татко, — Тут кожен третій стежить за двома іншими, а кожен другий — шпигує за третім. — Не турбуйся. Мене не так легко впіймати!

— А ти, Вітю, допомагай тітці…

Я лише кивнув головою: що й казати! Хай краще татко нам скаже, як ми всі звідси виберемося. Адже татко не думає бути тут до самої смерті?

— Не думаю, — відповів мені татко. — Ми із Ван-Геном уже не раз про це радилися. І навіть є один план… Але про це поговоримо згодом. Поки що ж нам треба розстатися: сторожа починає на нас поглядати…

Татко помахав нам недбало рукою, повернувсь до палацу. А ми пішли до нош. І тільки підійшли, як сторожа привела Жорку.

Я думав, що побачу товариша ображеного і сердитого, адже він сидів щойно у клітці, а Жорка веселий-превеселий. Мало не скаче.

— Ти чого? — запитав я здивовано.

— Нічого.

— З тобою щось сталося?

— Сталося, тільки тобі не скажу!

Ну, й не треба! Подумаєш!.. От не буду допитуватись — він же перший не витримає!

І він таки не витримав: я ще й до нош не дійшов, як він мене — смик за рукав!

— Я зустрів свого татка!