Розділ «ДРУГА ПЛАНЕТА»

Тепер я не побачу мами до пізнього вечора. Хіба що по відеофону.

Поснідав, став думати, що робити далі. Робити було що, варто лише свиснути Жорці, але мені захотілося побути самому. Раптом згадав: я ж пообіцяв таткові вести щоденник. Записувати все, що побачу без нього і що зі мною станеться.

Мені страх не хотілося сідати за писанину! Вони мені і в школі набридли, оті домашні завдання! І з літератури пиши твір, і з історії, і з географії. А я що, письменник? Я буду космонавтом, водитиму кораблі на інші планети. Або полечу до далекої зірки — шукати сліди розумного життя.

Та нічого не вдієш: дав слово — дотримуй! Бо татко, як повернеться, обов’язково поцікавиться щоденником.

Отже, так. Я прилетів на Венеру два тижні тому і за цей час уже побачив дуже багато цікавого. Ми зупинилися в спеціальному науковому центрі, де живуть лише вчені, не менш видатні, аніж у нас на Землі. Усі вони носять білі костюми, бо в чорних тут можна спаритись, так пече сонце. І ще ж рятує захисний екран, що довкола Венери, а то температура могла б піднятися до ста градусів: вода стала б кипіти й усе живе загинуло б. Навіть рослини.

А рослини тут незвичайні, я таких на землі й не зустрічав. Ось хоча б будяк. У нас він виростає по пояс… ну, по плечі людині… А тут наче дерево. Стовбур — не обхопиш руками. А дерева — справжні гіганти на двісті метрів заввишки! Росли б, мабуть, і вищі, але перешкоджає тяжіння: не витримували б стовбури.

Ми вже звикли до яблук, що важать десятки кілограмів, до метрових огірків і помідорів завбільшки з відро: принесеш такий помідор і їси цілісінький тиждень.

А на кавуни страшно й дивитися: однією скибкою можна нагодувати десяток людей.

Взагалі мені тут дуже цікаво, аби не було так жарко. В перші дні коли виходив з приміщення, то ледь ноги волік. І надівав спеціальний шолом з холодильним пристроєм. А тепер уже обходжуся без шолома: ношу бриль з біотканини.

А Жорка бігає голомозий. І хоч би що! Та воно й не дивно: він же народився тут, на Венері, і якби потрапив на Землю, то, мабуть, мерз би. Кумедний він, Жорка: і хвилини не посидить спокійно. І все, про що не подумає, так на пиці й написано. А побачили б ви, як він лазить по деревах! Перелітає з гілки на гілку — аж дух забиває! От мені б так навчитися!..

Він перейшов у восьмий клас, як і я. І мій татко якось сказав, що у Жорки блискучі математичні здібності.

А ще тут страшні грози. Особливо восени і взимку. Хоч зими тут не буває, Жорка й уявлення не має, що таке сніг, а кригу бачив тільки в холодильниках, але взимку температура все ж трохи нижча, аніж улітку, і без кінця періщать зливи. А що таке венеріанська гроза, я вже бачив не раз. Хмари наповзають такі, що аж страшно дивитися, — чорні-чорні і весь час перемішуються… І аж палахкотять од блискавиць. І не одна блискавиця чи дві, як у нас на Землі, а кількасот одночасно. Тріск такий, мов ось-ось кінець світу. І все повітря довкола починає світитися, а з пальців, до чого не доторкнися, так іскри й сипляться. А волосся на голові аж палахкотить од іскор. Дерева ж, як по команді, опускають листя й гілки — стирчать лише стовбури, а ми забиваємося в приміщення. Застукає злива на вулиці — потонеш умить!..

Щойно говорив по відеофону з тіткою Павлиною: питала, як татко. Тітка Павлина вчора полетіла в інший науковий центр, на конференцію.

— Як там вони?

Я дивлюся на карту й бачу дві іскорки, що вперто занурюються в джунглі.

— Рухаються! — кричу тітці Павлині.

— Скоро рушимо й ми… Твоя матуся, сподіваюся, не заперечуватиме?

Відповідаю, що хай тільки спробує!

— Молодець! — хвалить мене тітка Павлина. — Я теж такою в твої роки була.

— А можна взяти Жорку? Він хлопець на п’ять!