Мама важко зітхає: вона дуже переживає за татка. Очі в мами червоні: мабуть, недавно плакала.
— Пеленгатор не забудь ввімкнути… Не забув його?
Татко каже, що не забув. Загортає рукав водонепроникної куртки, показує крихітний кристалик, вмонтований в металевий браслет. А в нас на всю стіну — карта того району Венери, де ходитимуть татко й Ван-Ген. Поки що на карті немає нічого, тільки гори, ліси та ріки, а як тільки татко й Ван-Ген зійдуть з гелікоптера, заглибляться в джунглі, так на карті дві цяточки й засвітяться. І куди вони потім підуть, цяточки оті показуватимуть їхній маршрут.
— Ну, сядемо на дорогу, — каже татко. І потім, коли ми примостилися, хто де стояв, звертається вже до мене: — Ти ж, Вітю, гляди: помагай мамі. Ти тепер єдиний у сім’ї мужчина.
— Скажи, хай краще слухається матері!
— Слухайся мами…
— Та щоб не ганяв, де не слід!
— Не ганяй, де не слід…
Таткові мов аж соромно робити мені оті напучування. Але й він, і я розуміємо добре, що все це робиться заради спокою мами.
— Ти чуєш? — запитує мама вдоволено. — Чую…
— Він у нас мудрий хлопець. — Таткова долоня лягає мені на голову, і в мене аж перехоплює в горлі: так мені жалко зараз татка! Але я — мужчина, тож не плачу — тримаюся з останніх сил.
— Ну, пішли, — зводиться татко.
Я підхоплюю татків рюкзак, і ми виходимо з дому. І одразу ж немов потрапляємо в лазню: так парко надворі. Все небо у хмарах, вони обвисають, мов ковдра, — от-от проллються водою.
— Зливи не буде, — каже мама, глянувши на венеріанський опал, що у золотій обручці.
— Все одно парко, — каже татко, витираючи змокрілого лоба.
Я теж витираю піт, хоч зараз — що, зараз ми вже трохи звикли. А як прилетіли, отоді було! В перші дні надвір майже не потикалися: сиділи в кімнатах із штучним кліматом. Бо як вийдеш з будинку, так на тобі все й облипне. А дихаєш ніби парою. І весь час хочеться пити: скільки не п’єш, а в роті сухо. Венеріанські субтропіки, одним словом…
Зараз ми вже акліматизувалися, хоча нам далеко ще до Ван-Гена чи його синка, Жорки. Біжить за своїм татусем, аж підстрибує. Ач теж несе татів рюкзак, ще більший, аніж у мене.
Ван-Ген, вітаючись, тисне кожному руку.
— Як ваше здоров’я?.. Як ваше здоров’я?..
Питає навіть у мене. Він ввічливий. І мені дуже подобається.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Друга планета» автора Дімаров Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ДРУГА ПЛАНЕТА“ на сторінці 14. Приємного читання.