Розділ «ГУМ-ГАМ»

— Я найбезталанніший у світі, — жалівся Гум-гам другові. — Нічого в мене не виходить. Мої маски нікому не подобаються. Міліція чогось за мною ганяється… Та ще й ота дурнувата зелена цибуля!

— Що за цибуля? — спитав Максим.

Гум-гам розповів, чим закінчилася його гра в маски та сміх, і не хотів навіть згадувати безглузду історію з цибулею, але ненароком обмовився. Він був у білому халаті, надітому поверх скафандра, — веселий лікар ще годину тому, а тепер — нещасний ігрун.

Виявилося, що Гум-гам побачив ненароком, як Максим покарав трьох забіяк, і сказав собі: ну, тепер я можу пожартувати з будь-якого грубіяна. За ворітьми він побачив жахливого, як йому здалося, грубіяна. Біля овочевої ятки чоловік у сірому капелюсі сердито вичитував продавщиці: “Ну хіба ж це зелена цибуля? Це торішнє сіно, а не цибуля!” Покупець розмахував якимось брудно-жовтим пучком, і черга за його спиною грізно гула. Нараз покупець схопився за голову, і всі ахнули: з капелюха, нового сірого капелюха сердитого чоловіка пробивалося соковите пір’я чудової зеленої цибулі. Тут зчинився такий галас, що Гум-гам аж перелякався й вирішив: ні, йому нізащо не перемогти грубіяна! І він непомітно зник…

— А чому ти вирішив, що він грубіян? — спитав Максим, міркуючи про цю дивовижну історію.

— Він вжив грубе слово “цибуля”! — упевнено промовив Гум-гам. — І дуже грубим голосом.

Максим засміявся. Вони сиділи в альтанці, сховані від усього світу зеленою виткою стіною. Там, за цією надійною стіною, ходили з магазину до магазину покупці, стежила за автомобільним порядком міліція і любитель свіжої цибулі обурено зривав із свого капелюха соковите пір’я.

— Ти образив того чоловіка, — серйозно мовив Максим. — Коли хтось говорить “цибуля”, “морква” чи “ріпа”, він просто хоче цибулі, моркви або ріпи. Але якщо хтось каже “собака”, а поряд ніякого собаки немає, значить та людина лається. Розумієш?

Гум-гам важко зітхнув:

— Не розумію… Раніше я завжди тільки вигравав, і от, будь ласка: щось зі мною скоїлось… Нічого я не розумію… Може, я порушив заборону? Може, на мене гнівається Автук?

І зразу ж для Максима пропав увесь звичний світ за зеленою стіною альтанки і виник інший — світ спокійного блакитного простору з мандрівними кулями будинків, з самотнім дідусем на хмарині, яка летить невідомо куди, з вічним вранішнім сонцем.

— У вас ще не настало “завтра”? — спитав Максим.

— Ні, не настало. — Гум-гам похитав головою. — Я гадаю, воно ніколи не настане.

— Не настане, — замислено повторив Максим.

Гум-гам озирнувся довкола себе, пошепки додав:

— Я дізнався… Я дізнався, хто зупинив час…

— Хто? — Максим від хвилювання аж підскочив.

— Його звали Чомук…

— Чомук, — слідом за другом вимовив Максим.

— Можливо, я неправильно вимовляю. Певно, його звали Чо-мук… Мені розповів Кри-кри, а він старший за мене, він пам’ятає, як це було… Одного разу Чо-мук узяв та й розібрав на частини свого автомата. Я, здається, казав тобі, що на день народження нам усім дарували Автук. І в Чо-мука був свій Автук. Але він хотів знати, що в Автука всередині, отож і поламав його.