Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Непосильно важкий тягар несли на своїх тендітних жіночих плечах працівниці підпільного Українського Червоного Хреста. Молоді дівчата утримували зв’язкову підпільну лінію, заготовляли лікарські рослини, були кур’єрами і розвідниками, господарками і патронажними сестрами, лікували поранених і хворих, заготовляли одяг для повстанців, а коли виникала потреба, брали до рук зброю…

У бою в травні сорок п’ятого на горі Баба біля Кутів була важко поранена двадцятитрирічна районова Косівщини Хмара – Ліда Сальваровська (Лазорик). Симпатична, струнка, з лагідними волошковими очима й довгими густими косами, вчительська донька вступила до ОУН 1943 року. Поранену й хвору на тиф дівчину закатували московські завойовники у Вижниці. До норильських концтаборів потрапила її молодша сестра Зеновія – Сонна, Оля.

Двічі виривалася з більшовицьких пазурів Софійка – Софія Кантимир. Народилася в Красноставцях Снятинського району 1926 року. Дев’ятнадцятирічною вступила до ОУН. Була друкаркою районного проводу. В сусідніх із Красноставцями Топорівцях потрапила в більшовицьку засідку і була впіймана, але втекла. Вдруге у катівнях МГБ опинилася навесні сорок сьомого. Змордовану й покалічену, везли її на очну ставку до Коломиї. На зворотній дорозі мужня дівчина вистрибнула на ходу з потяга перед носом самого начальника МГБ Філатова та його охорони. Чекістські кулі навздогін лише легко поранили втікачку. Загинула Софійка в травні 1950-го в Долішньому Залуччі.

Винахідливість і безстрашність навіть у найприкріших ситуаціях виявляла снятинська підпільниця Жанна – Марія Гуцуляк-Корнійчук, сестра Євгенії Андрусяк. Працюючи районовою в Жаб’ї, Жанна потрапила якось у щільну енкаведистську облаву. Швидко зорієнтувалась і метнулася до овечої кошари. Чекісти заставили пастухів вигнати маржину надвір. Дівчина, як міфічний Одіссей, вчепилася за вівцю і з отарою вийшла з більшовицького кільця. Солдати перетрусили всю кошару, але нікого там не знайшли.

Молодша сестра Марії та Євгенії, Ліда Гуцуляк (Лисиця), до юнацтва ОУН вступила сорок першого. А через три роки шістнадцятирічну дівчину московські зайди запроторили на десять років до концтаборів.

За порогом болю

Наприкінці квітня сорок п’ятого Карпатські ліси дали прихисток розпорошеним відділам УПА. Серед повстанців багато хворих, поранених, убитих… Чимало потрапило в полон, окремі здалися добровільно. Стійкіші духом і тілом гуртуються знову в повстанські сотні. Гірськими селами криваво лютує «червона мітла». Кров і сльози течуть потоками. Надрайонна провідниця УЧХ Дарина прийшла в Шешори. Село аж кишить енкаведистами. Не встигла й двохсот метрів пройти, як із бічної вулички посунула вересклива ґалайстра червонокашкетних солдатів. Дівчина спокійно зайшла до найближчої хати. Біля вікна на лаві сидить немолодий чоловік.

– Кажіть, що я Ваша донька, – просить старого, а сама хапає куделю й сідає до віконця прясти. Чоловік так і сказав солдатам, які поганили пропахлу лісовим зелом хату п’яними московськими матюками. Та енкаведисти вміли розв’язувати язики. Випльовуючи з кров’ю останні зуби, селянин не витримав. Окупанти повели Дарину до ґарнізону.

Крім енкаведистів у Шешорах заквартирувала якась невелика частина реґулярної армії. Червоноармійці теж брали участь в облавах, але особливої активності не виявляли. Дарину відразу ж повели на допит. Зайнялися підпільницею капітан і лейтенант. Проте перехресний допит бажаного результату не дав. Не домігшись від дівчини нічого путнього, капітан звелів відвести бранку до стодоли й там замкнути.

У темній прохолодній стодолі на дівчину накинувся зненацька якийсь військовий. Охоплена переляком і розпачем з останніх сил шалено відбивалася від мовчазного нападника, що дихав їй в обличчя горілчаним чадом. У дикий регіт солдатів на подвір’ї не вслухалася. Мов загнана в кут ласиця, готова була перегризти ґвалтівникові горло, дряпала, кусала, молотила кулаками… А коли під руку попало щось тверде й замашне, не вагаючись, гепнула ним щосили ворога по голові. Ланню перестрибнула через його розпростерте тіло і з розгону кинулася до широких дверей, назустріч світлу.

Із Шешорів байдужі до сліз і прокльонів конвоїри повели впійманих у селі дівчат до Соколівки. Дорогою задля забави цькують бранок здоровенними собацюгами, аби ті люто шматували на дівчатах благеньку одежу. Самі ж червонопогонці регочуть, аж за животи хапаються. В селі арештанток розмістили навпроти хати, в якій Дарина квартирувала, коли працювала вчителькою.

У Соколівці вчителювала й районова провідниця ОУН Березина (Марія Костинюк), уроджена 1924 року в Карлові Снятинського району. Загинула в сорокових роках у Карпатах.

У Косові посеред тюремного подвір’я зненацька побачила косівчанку Ганну Кабин. Молоду гірську красуню впізнала по великих блаватних очах. Більшовицькі нехристи відтяли пишні дівочі русяві коси й поголили невільниці голову, що кривавіла на сонці свіжими порізами. Щоби не втрапляти до катівських безжальних рук, Леся порізала собі осколком скла вени на руках і шиї. Бризнула гаряча кров, дівчина впала в забуття. Енкаведисти, забігали, мов руді миші перед повінню. Охоронці на вишках здійняли навіщось стрілянину. Поодинокі прохожі бачили, як чекісти тягли кудись бездиханну закривавлену дівчину. Лікарі довго повертали підпільницю до життя. Отямилася в приміщенні МГБ, руки й шия забандажовані, крізь бинти просочується кров. Побачила людей в уніформах і білих халатах і знову знепритомніла. Останнє, що бачила, це густі плями крові на білій сорочці. Згодом, у концтаборах, Олександра Слободян пошиє з тієї сорочки сукню, яку вдягатиме лише на великі свята. Одяганку ту жінка передала до музею в Снятині, аби нагадувала нащадкам про московську неволю та комуністичну тиранію.

Третього дня Великодня сорок п’ятого року Лесю в лікарні навідала мама, що придибала пішки аж зі Снятина. Про доньку сказав їй Іван Славницький, який мав у Косові рідню. Мама принесла невтішні вісті. Окупанти забрали батька. Вони ж із п’ятнадцятирічним Мирославом поневіряються й із дня на день чекають арешту.

Завітав до прикутої до ліжка дівчини і її довголітній опікун Іван Славницький. Всі входи-виходи в приміщенні охороняли озброєні «стрибки». Іван впевнено приступив до дверей і твердим голосом велів відчинити, недбало кинув лакузам пачку сигарет. «Стрибки», що через свій лакейський статус боялися всіх і всього, мовчки підкорилися жорсткій команді. Славницький, який сам щодня балансував на тонкій ниточці між волею й неволею, не побоявся принести хворій підпільниці харчі й ліки. Але найвартіснішою для Лесі була братня розрада давнього приятеля.

Молодий Лесин організм, завдяки постійній опіці близьких людей, швидко поборював недугу. Друзі-підпільники підготували Дарині втечу з лікарні. Але останнього дня арештантку під конвоєм перепровадили до в’язниці. Малограмотні слідчі НКВД мали великий клопіт з ерудованою провідницею УЧХ, яка добре знала не лише історію України, але й історію СРСР, розбиралася в ідеологічних тонкощах.

Через два місяці впійманих у Косівському районі дівчат погнали пішки до Коломиї. В парі з Дариною перебирає ослабленими від побоїв і голоду ногами Юля Гаравасюк. Її батько, колишній український січовий стрілець, одружився й пустив коріння в Східній Україні. Тридцять третього родина Гаравасюків, покинувши роками нажите майно, втекла від голодомору в Карпати. Юля, яка вже встигла скуштувати «радянського раю», дорогою заповзялася виховувати конвоїрів-«стрибків». Дарина, втративши після Хімчина надію, що повстанці відіб’ють її, голосно допомагала відважній подрузі. Хай краще застрелять! Проте полохливі «стрибки» лише несміливо оправдовувалися перед дівчатами. Нарешті невільниці симулюють велику втому, відмовляються йти. Конвоїри, щоби не мати зайвих клопотів, забирають у дівчат не такі вже й важкі клуночки й несуть до самої Коломиї. Маючи нечисте сумління, московські вислужники, мов бездомні собаки, бояться навіть самих себе. Їх проймає жах перед власним начальством, їм лячно загубити вручену енкаведистами зброю, проте найбільший страх мають перед повстанцями. Партизани вбачаються цим горе-воякам за кожним деревом пообіч дороги. Найзаповітніша їхня мрія – дійти живими до Коломиї й здати до в’язниці арештантів. А тоді вже понапиваються і п’яні будуть «героїчно» спати.

У Коломиї приетапованих заганяють спершу до лазні, де вся обслуга складається з чоловіків-невільників. Цнотливі дівчата соромляться. В’язниця аж тріщить від арештантів. Невільниць розмістили на тісному горищі. Спека нестерпна, води не дають, їсти також. Виснажені жінки здіймають крик. Начальникові в’язниці, що нагодився через кілька годин, Дарина спокійно-впевненим тоном пояснює, що ніхто не дав йому права утримувати арештантів у таких нелюдських умовах. Суду ще не було, можливо, багатьох оправдають і випустять на волю…

Через годину Олександру Слободян забрали зі спекотного горища на допит. Наступного дня озброєні конвоїри буденно, без зайвих слів, повели закуту в наручники провідницю на вокзал. Після сварки з фронтовиками, коли сідали в поїзд, і дорогою в переповненому вагоні енкаведисти припровадили Дарину до тюрми у Станіславі.

Розпочалися виснажливі допити. Слідчі в обласному центрі вишуканіші за косівських і коломийських, фізичних тортур їм замало. Найдужче старається працівник прокуратури Олександр Воронін, моральне мордування дівчини дає йому очевидну насолоду.