Ранньоосіннього дня в Красноїллі заквартирувала невеличка група пропаґандисток і працівниць УЧХ з нечисленною охороною. Прокинувшись, дівчата повиходили на подвір’я. На високій горі бовваніли силуети озброєних людей. Дівчата гадали, що то свої, повстанці. Аж коли з маківки зататакав по них кулемет, зрозуміли, що на горі ворог. Енкаведистські розвідники здалеку фотографували повстанський постій. Побачивши, що партизанів значно менше за них і переважають дівчата, відкрили вогонь із ручних кулеметів. Досвідчені охоронці звеліли дівчатам бігти донизу, а самі позаймали бойові позиції. Інтенсивний обстріл гірського села тривав досить довго. Селяни попадали в хатах долілиць на підлогу, бо кулі розлюченими джмелями залітали в розтрощені шибки. Прив’язані собаки гавкали, аж завивали, відчуваючи близьку смерть. У хлівах ревла худоба. Від запальних куль спалахнули кілька стіжків сіна. Недосяжні у своїх виямках для більшовицьких куль, охоронники не вістрілювались, аби чекісти не зганяли свого гніву на безборонних селянах, які вже й так були достатньо налякані. Меткі хлопці скритно від ворога відійшли до лісу, що вже дав прихисток дівчатам.
У лісі Дарина ледь не налетіла на політвиховника Леваду з націленим із-за дерева пістолетом. Левада був майже непритомний. Із багатьох ран цебеніла кров. Але дівчину політвиховник іще впізнав. Зволікати не було як, гарячка з’їдала повстанця. Дарина просто в лісі прооперувала пораненого, повиймавши з його тіла московське смертоносне залізо. Ретельно зашила дошкульну рану на нозі, позабандажовувала інші.
Підпільні справи часто зводили надрайонного референта УЧХ Дарину з курінними Недобитим, Книшем, Скубою, іншими повстанськими командирами.
Якось із двома подругами зайшли в Космачі до благенької хати попроситися на ніч. Господар і дві доньки-підлітки заметушилися, відводячи прийшлим кращі місця. В якомусь часі батько звертається до старшенької впівголоса:
– Марічко, неси-но до хати… Там у нас є…
– Тату, але ж…
– Неси, доню, неси. У нас гості.
Дівчинка метнулася до сіней і невдовзі повернулася з десятком картоплин. Зварили той скарб і просто в банячку поставили на стіл. Цілий день пробиралися підпільниці горами, макової зернини в роті не мали, а тут гаряча картопля в горло не лізе. Добрий чоловік пригостив останньою бульбиною, не залишивши собі навіть на насіння. Їли той харч здорожені дівчата без солі, вперемішку зі сльозами.
Зранку Дарина метнулася до сотні Орлика (Степана Чуйка), що квартирувала поруч на Завоєлах. Повстанці, хоч і самі не жирували в голодному гірському краї, охоче поділилися з провідницею УЧХ хлібом і салом. Все те добро Дарина віднесла до бідної хати щедрого на людяність гуцула. Сліз радощів і дяки не могли стримати ні дівчата-підпільниці, ні господар з малими доньками. Різні люди населяють гірський край. Одні ділилися з повстанцями останнім, ризикували життям. Інші продавали їх за юдині срібняки. Тож мусили підпільники остерігатися, всі переходи здійснювали вночі, криючись від лихого ока.
Пізньої осені Дарина переходила високогір’ям від села до села, провідуючи лісові санпункти і шпиталі. Пополудні на одному з переходів зненацька звіялася хурделиця. Гори враз розтанули в заметілі. Дівчина збилася з дороги. Кривуляста стежка, засипана снігом, втекла з-під ніг. Орієнтирів не було. Усе довкруг поглинула снігова хуга. А дівчина вперто відмірювала непевними кроками кілометри засніженими плаями, аж доки не вперлася розгарячілим чолом у дерев’яну стіну невеликої колиби. Заметені ледь не до половини свіжим снігом двері піддалися неохоче, та все ж впустили провідницю до благенької пастушої хатини. Зарилася в запашне сіно й цілу ніч услухалася в голодне вовче завивання за стіною, якого не могла заглушити навіть знавісніла хурделиця. Вранішнє сонце вгамувало вітер зі снігом й розігнало з імлою чотириногих хижаків. Для захисту від двоногих звірів підпільниця стискала в руці невеличкого пістоля, бредучи глибокими снігами до неблизького села.
По Різдві сорок п’ятого в селі Головах зібралося кілька повстанських відділів. У врочисто-святковій обстановці, в присутності великого числа високих провідників ОУН і командирів УПА стрільці й старшини приймали присягу вояка Української Повстанчої Армії. Велично-грізні слова вояцької клятви піднімали душі партизанів до високих небес, поривали молодечі серця до боротьби з ворогом. Злагоджено й грімкоголосо сотні молодих хлопців, стискуючи в дужих руках зброю, повторювали за політвихвником:
«Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу».
Текст присяги, яку затвердила Українська Головна Визвольна Рада, і ввів Головний Військовий Штаб у липні 1944 року, надрукували у листопаді сорок четвертого «Повстанець» та інші підпільні часописи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брати вогню» автора Андрусяк Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість“ на сторінці 31. Приємного читання.