Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Бесіду з повстанським представником вів сам командир дивізії полковник Вородаш. Мова Юрина лаконічна, тон категоричний:

– Або домовляємось, і ви відпускаєте мирних людей, або жоден ваш вояк звідси живий не вийде. Ми знищимо всю вашу дивізію тут, у наших Карпатах!

Доктор Вородаш вирішив домовлятися. Командир дивізії й весь його штаб повірили, що дивізію насправді оточили повстанці. Виживши в кровопролитній війні, помирати в чужих краях, коли до своєї вітчизни рукою подати, мадярські достойники не бажали.

Місце зустрічі вибрали обопільно: присілок неподалік Ясенова. До переговорів повстанці підготували цілу військову виставу. Здалеку мадяри видивлялися в далековиди за повстанською артилерією. Від великого числа смертоносних гарматних дул фронтовим офіцерам розширювались очі. Обпалені війною вояки добре розуміли, що значить артилерія в горах. При такій вигідній диспозиції можна покласти не одну дивізію. Невтямки було войовничим ґонведам, що гармати повстанські – дерев’яні. Не відали вони, либонь, і того, що силу зброї поборює сила духу. Люди, свідомі своєї правоти, завжди міцні духом. Того, хто воліє вмерти, але не піддатись у рабські пута, здолати неможливо.

День переговорів видався безвітряний і сонячний. Гірські вершини виблискували білими сніговими шапками. Поодинокі струмки несміливо розпочинають захриплими від зимових морозів голосами тихі весняні мелодії. Невдовзі голоси ці подзвінкішають, зіллються в могутній грімкий хорал – прославу перемоги життя над смертю. Красуні-гори зодягнуть пишні свої зелені шати.

На перехресті доріг, що провадять на Красноїлля, Ясенів, Криворівню, стоять усевидячі повстанські стійкові. Скерували мадярського легковика в потрібному напрямку. Командир дивізії сам сидів за кермом, поруч – жінка-перекладач. Справді, відваги полковникові не позичати. В обраній для переговорів просторій гуцульській хаті доктора Вородаша привітали повстанські провідники Курява, Крук, Іскра, Крига.

За вікнами рубленої хати, просто перед очима мадярського достойника, безперервно марширують кам’янистою дорогою вгору-вниз повстанські підвідділи. Досвідчене око старого вояка не може не зауважити бездоганного вишколу повстанців, їхньої добротної зброї, вояцького гарту… Втім, усе це властиве і воякам королівських ґонведських полків. Його ґонведи з квіткою едельвейса на лівому боці пілотки теж уміють чітко карбувати крок, так же впевнено стискають зброю в дужих руках… Але ці, українські, бійці мають щось особливе.

Полковник розмовляв із повстанськими парламентарями, запитував, відповідав сам, а в голові сіренькою мишкою шкрябала настирлива думка: «Що мають українські повстанці таке, чого не мають солдати відбірного мадярського війська?». Повстанці заполонили не тільки видимий з вікна гуцульської хати простір, але й усе полковникове єство. До хати час від часу заходили командири партизанських відділів Недобитий, Хмара, Вихор… Зголошували, витягшись у струнку, другові провідникові Куряві свій прихід, діставали короткий наказ і виходили. А війська повстанського за вікном все прибувало. Було його, наче листу в осінньому лісі. Й не міг уторопати ас воєнних баталій полковник Вородаш, що ефект присутності величезної кількості війська в гірському селі майстерно створюють усього дві чоти українських повстанців.

Відповідь шибнула до голови зненацька, придавила полковника величезною кам’яною брилою, ледь не розчавила. «Гідність!..». Так, ця риса повноцінно властива лише людям, які безкомпромісно відстоюють рідну землю. В цьому нездоланність українських повстанців. Після свого наглого відкриття полковник обм’як, мов смола на сонці, зробився зговірливим, пристав на всі умови повстанських провідників. Тим паче, що вимоги їхні були цілком справедливі: не чіпати безборонних селян; не забирати в горців безплатно продуктів; передати повстанцям зайві стрілецьку зброю й набої, частину коней; заручників відпустити негайно. Повстанці, в свою чергу, не займатимуть мадярських вояків. Гуцули продаватимуть або мінятимуть ґонведам продукти. Отакий вислід п’ятигодинних перетрактацій між екзекутивою ОУН Косівського повіту й командиром мадярської дивізії.

Перейшли до хати священика, де на парламентарів чекав накритий стіл. Полковник велів перекладачці принести з машини вино. Випили за взаємопорозуміння. Наприкінці гостини Вородаш попросив заспівати українських пісень. Іскра затяг могутнім голосом «Ой видно село, широке село під горою…». Йому влад підмагав приємним тенором молодий кругловидий священик. Провідники дружно підтягували. Мадярський муровий полковник просльозився. Вслухаючись у чудові мелодії незрозумілих йому пісень, укотре того дня подумав: «Народ цей нездоланний!».

Одного разу здеморалізовані важкими умовами відступу мадярські вояки напали на невелику повстанську боївку в гуцульському селі. Зав’язався раптовий бій. Поруч квартирував більший повстанський відділ. Підоспілі повстанці роззброїли ґонведів і відпустили.

Червона армія вже на підході до Кутів. Служба безпеки дістала наказ відіслати боївку в запілля на розвідку. Вирушають хлопці Довбуша – Михайла Хариняка зі Старих Кут. Їдуть на баских конях із випеченим тавром на крупах. Угорські вояки налитими кров’ю очима дивляться на своїх коней, споглядають повстанську зброю, що ще вчора належала їм, і лише скриплять від безсилої люті зубами. Їхнє командування не бажає порушувати умов домовленості. Повстанців мадярські командири бояться дужче, ніж Червоної армії, що стрімко наступає зі сходу.

Партизани заквартирували в Попельниках, побували в довколишніх селах. Терен переповнений московським військом, проте розвідники й зв’язкові ОУН працювали злагоджено, інформація швидко потрапляла до потрібних рук бездоганно налагодженими підпільними каналами. Тому через тиждень Довбушева боївка подолала на конях дві лінії фронту – московської і мадярської армій – і щасливо повернулася з цінними для повстанських командирів вістями.

Домовленість про нейтралітет віроломні мадярські вояки порушували неодноразово. Одного разу їхній підступ відчули на собі й Курява з Круком, які хотіли перебратись із Жаб’я на Замаґуру. Під густим вогнем мадярських карабінів згори обидва довго пролежали розпластані на березі Черемошу між мокрим холодним каменюччям.

Якось кволий ще після виснажливої недуги Курява опинився в селі, яке щільно оточили мадяри. Облога затяглася, ворог не випускав зі села жодної живої душі. Куряві ж треба було йти в терен на зв’язки. Виручив сільський священик, пожертвувавши для провідника свою реверенду. Затримати духовну особу мадярські вояки не наважилися.

Кривава круговерть

Московити рвуться через Кути, Косів, Коломию на Станіслав. Між Кутами й Вижницею галицький і буковинський береги бурхливого Черемошу сполучає старий дерев’яний міст. Боївка Юри Павлюка, що мала назву «Зелений трикутник», дістала від повітового провідника ОУН Куряви наказ спалити міст. Червоні танкісти, що скупчилися біля своїх гусеничних машин на правому березі Черемошу, лише безпорадно спостерігали за відблиском полум’я в швидких весняних водах гірської ріки. Сухий міст палав, наче друге сонце зійшло над горами.

Тепла весна сорок четвертого перетворила глибокі сніги на карпатських верхів’ях у бурхливі стрімкі потоки, що все змивали на своєму шляху. Назустріч тим потокам безкінечно пішо й кінно рухався людський потік. У Карпатах і за ними намагалися знайти порятунок від більшовицької навали сотні втікачів.

Курява заквартирував коротко на Пеньківці в Кутах. Посеред ночі прибіг захеканий хлопчина-зв’язковий. Доповів, що Довбушева боївка затримала щойно двох більшовицьких офіцерів. Їхали возом із Чернівців. Партизани обшукали затриманих. Зброї ті не мали. А ось військові квитки й інші документи в них були. З розмови видно, що обидва зі Східної України. На провідникові запитання відповідали спокійно, поводилися природно, впевнено і з гідністю. Призналися, що комуністи, бо інакше не були б командирами Червоної армії. Доля звела їх у Білій Церкві. Вирішили втікати на Захід, оскільки впевненості в завтрашньому дні не мали. Сталінська костомельня трощила все і всіх без розбору. Їхали возом разом з іншими шукачами кращої долі, аж доки в Малому Ріжні не зупинили їх озброєні повстанці.

Офіцерів припровадили до Білоберезки, звідтіля вони поїхали з повстанцями на Красноїлля. Про затриманих утікачів Курява відразу ж доповів окружному провідникові Борису. Після належної перевірки контррозвідки ОУН кадрових офіцерів передали військовому референтові Кризі, обов’язком якого було формувати старшинські кадри для УПА. Ще військовик відав обмундируванням, зброєю, амуніцією, харчуванням для повстанських відділів. Обох офіцерів, уже як старшин-інструкторів УПА Лісового й Степового, Курява зустрів трохи згодом на Замаґурі, куди провід перевів старшинську школу.