Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

– ОУН постановила переговорити з вами й вияснити: або ви беззастережно виконуєте накази проводу і стаєте її оборонцями, або ж Організація змушена буде вас ізолювати. Покидаю вас на двадцять хвилин, порадьтесь і вирішіть. – Підвівся і твердим кроком вийшов до іншої кімнати.

Хвилин через п’ять Хмара доповів, що хлопці погоджуються працювати на Організацію.

– Виконуватимете всі накази проводу. Всякі самовільні дії не дозволяються. Забирати що-небудь у селян категорично забороняється!

Доки гірські збуї покірно всотували провідникові переконливі настанови, сам він розмірковував над приспаними в народі силами, які треба лише розбудити. А ще радів за відчайдушних юнаків, які свої нерозтрачені сили й енерґію скерують на боротьбу за святу справу української незалежності.

Хмарі на прощання Курява повідомив, що він підпорядковуватиметься безпосередньо повітовому референтові Служби безпеки ОУН. Так воно й було. Геройський хлопець Дмитро Білінчук із Підкринти став дисциплінованим повстанським командиром. А Крук, чиї накази Хмара виконував беззастережно, набув ще більшої шани серед гуцулів, йому ж бо підкорявся сам Хмара. Безстрашного Дмитра Білінчука краяни любили за справедливість, але й побоювалися за суворість. Готовий віддати бідакові останню сорочку, Хмара, не замислючись, розправився в червні сорок другого з україноненависником Пірожеком – начальником поліції.

По кількох днях Курява зустрівся в Жаб’ї з Чорним, який теж без вагань погодився працювати в ОУН, тим паче, що гірський «телеграф» уже приніс йому звістку про Хмарину згоду. Бравий леґінь із Замаґури загинув безглуздою смертю. Сідаючи на коня, прострелив собі шию із власного, чомусь розбезпеченого, автомата. Хлопці з групи Чорного перейшли до боївки Хмари.

Рухомі, добре озброєні, відважні стрільці Грома й Хмари добряче залили німцям смальцю за шкіру. Гітлерівські вояки прокляли день і годину, коли доля закинула їх у грізні Карпати. Не один повстанський відділ озброївся відбитою у ворога зброєю.

Над Кутами в лісі формувалися повстанські підвідділи з українських поліціянтів, які за наказом проводу захопили в німців зброю, амуніцію, харчі й пішли в підпілля. Їхній комендант у Старих Кутах Микола Харук на псевдо Рись працював якийсь час під орудою референта СБ Крука, відтак, уже як Вихор, очолив повстанську сотню. Формував боївки за наказом Куряви уродженець Білявців на Львівщині адвокат Юліан Матвіїв, який правничу освіту здобував у Голландії, знав польську, німецьку, англійську, латинську мови. Будучи, за розпорядженням ОУН, начальником української поліції в містечку Кутах, у визначений час організовано привів своїх підлеглих до лісу. Серед повстанців правник-воїн був відомий як Недобитий і Кріс. Гарно вишколені, чудово екіпіровані й добре озброєні вояки стали згодом ядром повстанської сотні, а відтак і куреня «Перемога». А ще вони стали своєрідною живою рекламою для тих, хто бажав влитися до куреня Недобитого. Від добровольців не було відбою.

Замість Різьбяра, який у липні 1943 року перейшов до Чорного лісу, пост Коломийського окружного провідника ОУН обійняв Сталь, а його невдовзі змінив Борис – Григорій Легкий. Двадцятиоднорічний уродженець Підгаєцького району, що на Тернопіллі, до того працював організаційним референтом. Маючи ґімназійну освіту, Борис постійно займався самоосвітою, збагачував свої знання й був грамотним ідеологічним працівником, добрим організатором, до того ж людиною довірливою і м’якою.

Повстанська контррозвідка напала на слід резидента польської Армії Крайової, такої собі пані Корольової. Хитра й підступна розвідниця досить уміло наводила на українське підпілля ґестапо й НКВД, гуртувала польські боївки, які чинили криваві розправи над українським мирним населенням. Її розвідницько-аґентурну зловорожу діяльність обірвав повітовий референт Служби безпеки Крук. Дуже багато цікавих фактів про злочинну діяльність польських бойовиків щодо українців розповіла рафінована провокаторка слідчим ОУН. Щоби припинити знущання польських озброєних формувань над жителями гірських сіл, Курява віддав Недобитому наказ навести лад. Польські терористичні банди були розгромлені. Окружний провідник Борис розізлився на повітового Куряву, навіть звинуватив його у перевищенні повноважень і доповів про кутську збройну операцію Недобитого провідникові Робертові. Обласний провід з’ясував ситуаціїю і Куряви не покарав. Польські добре озброєні банди становили тоді неабияку загрозу для українського населення на кутських і косівських теренах.

Великдень сорок четвертого в Тюдові, як завжди на Гуцульщині, збиралися святкувати врочисто й величаво. Навіть недалекий фронт, який обзивався гулом гармат, не міг християнам зашкодити гідно відсвяткувати воскресіння Сина Божого. Люди одягалися по-святковому й повагом ішли з великодніми кошиками до церкви. Та Божий храм зустрів парафіян не благодатним урочистим дзвоном, а лютими чергами автоматичної зброї з дзвіничних бійниць. Почалася страшна паніка. На щастя, поруч квартирувала сотня Недобитого, що перед самим ранком безгучно ввійшла до села. За наказом командира стрільці охопили дзвіницю щільним кільцем. Згодом виявилося, що ксьондз розмістив у ній прийшлих звечора польських боївкарів, які пробиралися з Єгипту на батьківщину. Озброєні автоматичною скорострільною зброєю, маючи великі запаси набоїв, бандити надумали влаштувати українським хлопам кривавий Великдень. Але несе вовк, понесуть і вовка. Звідки мали знати боївкарі зі своїм ксьондзом, що їм на погибель до Тюдова вступить повстанська сотня? З підігрітих азартом безкарності мисливців польські вояци враз перетворились на переполохану дичину. Один за одним хижими половиками гепали долів із високої дзвіниці від влучних партизанських пострілів. Тим часом загнаний на слизьке несподіваною зміною ситуації ксьондз спішно вирив у гною величеньку яму й велів служниці прикидати себе. Вийнятому зі смердючої купи душпастиреві Крук великодушно дав змогу помитись і перевдягтися перед розмовою про мирські справи.

Зате українські священики, нерідко ризикуючи життям, допомагали повстанцям. У Кутах хата отця Закревського слугувала своєрідною підпільною штаб-квартирою. Референт СБ Крук оперував із неї по всіх горах, невловимий для ґестапо. Не стояв осторонь підпільних справ уродженець Снятина отець Йосиф Ткачук, останній парох монастирської церкви в Косові. Великий людинолюб рятував людей і від ґестапо, й від НКВД. Гостинна хата отця Михайла Могильняка в Москалівці постійно давала прихисток переслідуваним. Священика-патріота більшовики розстріляли у вересні сорок четвертого в Станіславі.

Косів дав українській національно-визвольній боротьбі чимало кращих своїх синів і дочок. Одними з перших у гірському містечку до змагу з окупантом стали Чумак (Іван Фокшей), Клифа (Іван Дзюбей), Острий (Ілля Кошак). До повстанських лав влилися Чайка (Марія Павлій), Кіт (Дмитро Матійчак), Грім (Федір Кіящук), Вітер (Юрій Близнюк), Мороз (Михайло Балагурак), Галя (Марія Лепкалюк), Леся (Ірина Лепкалюк), Левада (Роман Вінтоняк), Матрос (Михайло Балагурак), Ганна Бернадська, Соня (Ганна Павлик), Кучер (Михайло Юзевич), Скала (Ольга Пелипейко), Тихий (Антон Фокшей), Скоба (Дмитро Балагурак), Хмара (Лідія Сальваровська), Юрій Срібнак, Тополя (Анна Андрусяк), Сиґіт (Микола Матійчак), Нестор (Ярослав Білецький), Крига (Іван Лелет), Боярин (Юрій Волощук), Ярина (Орися Лепкалюк), Сорока (Юрій Довбенчук), Залізняк (Антон Приймак), Оленка (Калина Шведюк), Олесь (Михайло Сорохан)…

Помітний слід залишив на жаб’євських теренах Теофіл Кисілевський. Уродженець Хлібичина Снятинського району, життя своє він присвятив благородній вчительській праці. Сорок три роки прожив серед гуцулів, визволяючи їх із тьми неписьменства. Між Верховиною, Кривополем і Красником на берегах Чорного Черемошу й невеличкої Ільці, що впадає в нього, розкинулося мальовниче село Ільці з присілками Флесівка, Грабовець, Центр, Фірас, Великий Затінок, Голиці, Підпогар, Малий Затінок. Його жителів невтомний просвітник навчав садівництва, прилучав гуцулів до культури, гостив у себе письменників, художників, науковців… Директор сільської школи багато й невтомно мандрував із учнями в гори. Помер у травні тридцять сьомого, у вісімдесят шість років, залишивши по собі сотні вихованців, квітучі сади та вдячну людську пам’ять.

Внучки Теофіла Кисілевського Марія, Зеновія і Лідія стали гідними пам’яті свого славного діда. Нелегкі випробування випали на їхню долю. Зеня й Ліда Ґоянюки до дна випили повну чашу гірких страждань у комуністичній і фашистській неволі. Та все ж вижили і продовжили справу свого предка.

Повітовий провідник ОУН Курява часто зустрічався з надлісничим Ткачуком, який проводив у Косові велику підпільну роботу. Окупанти переслідували й розстрілювали лісових працівників, маючи від аґентів інформацію про їхню співпрацю з повстанцями. Значну частку важкої підпільної діяльності завдав собі на плечі й стійко ніс станичний села Ільців – Лисьо. Станичним у Кобаках був скромний сільський учитель Тихий. Раді були провідникам Куряві й Крукові в хлібосольній хаті Стефуранчиних у Рожневі.

Службові справи нерідко зводили Куряву з майбутнім політвиховником УПА Левадою – Романом Вінтоняком із Косова. Іноді доводилось зустрічатися з окружним референтом СБ Кіровим, який ходив без охорони. У цивільному костюмі, низькорослий, цей есбіст радше нагадував дрібного канцеляриста, ніж керівника грізної служби. На відміну від Крука, нічого геройського в ньому не було. Крук теж ходив у цивільному, проте мав вигляд військовика у відпустці. Незмінний маузер наганяв страху на ворогів.

Рання весна сорок четвертого. Мадярські вояки в Жаб’ї взяли в заручники двадцять вісім селян. Намагалися таким чином забезпечити своїм військам вільний прохід через повстанські терени. Бранців замкнули у великій хаті посеред села й тримали там під посиленою вартою. Повстанцям загарбники підкинули листа з вимогою переговорів.

До штабу мадярської дивізії пішов Юра Павлюк. Високий, стрункий, із чудовою виправкою повстанець зумів себе показати ворожим офіцерам. Невідомо, що вплинуло на завойовників дужче, бездоганно підігнана військова форма, блискуча зброя чи вишукана угорська мова й світські манери повстанського парламентаря. Мадярські вартові віддали бравому повстанцеві честь і пропустили до штабу. Павлюк зайшов до просторої кімнати, чітко козирнув присутнім офіцерам. Твердо й упевнено констатував, не кліпнувши оком:

– Ви оточені!